Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Вони були схвильовані й потомлені. Говорили і майже не чули того, що кажуть. Лежали на невидимому острові. А довкола вмирали мусульмани. Вмирали попри наваристу зупу. Вони повільно рухали своїми павучими членами і хрипіли, щось шепотіли або засинали вічним сном.

Бухер повільно і якомога рівніше йшов через плац до подвійного паркана з колючого дроту, який відділяв жіночі бараки від Малого табору. Підійшов так близько, що сперся на нього.

– Рут.

Вона стояла з іншого боку. Багряне призахідне сонце зафарбувало її обличчя і надало йому здоровішого вигляду, наче вона вже знову ситно їла.

– Ми стоїмо, – почав Бухер, – відкрито стоїмо і нічим не переймаємось.

Вона кивнула, по її обличчю майнула слабка усмішка.

– Так. Уперше.

– Наче це паркан у саду. Ми можемо на нього спертися і балакати. Без страху. Немов коло якогось паркана навесні.

Але зовсім страху вони не позбулися. Щомиті оглядалися або кидали погляд на порожні вартові вежі. Страх сидів у них надто глибоко всередині. Вони це знали. А також знали, що мають його перебороти. Вони посміхалися одне до одного, і кожен намагався витримати довше, ніж інший, аби не кинути швидкий погляд навсібіч.

Інші повторювали за ними. Хто міг, спинався на ноги і ходив довкола. Дехто наближався до колючого дроту ближче, ніж було дозволено, настільки близько, що, якби вартові були тут, вони б уже стріляли. З цього мали особливе задоволення. Це здавалося дитячим, але було чим завгодно, але не дитячим. Вони обережно ступали своїми довгими худими ногами; дехто хитався і мусив за щось триматися; голови підіймалися, очі на спустошених обличчях більше не тупилися в землю – вони знову бачили. В головах ворухнулося щось майже забуте, болісне, дражливе і ще майже безіменне. Отак вони ходили по плацу, повз купи трупів, повз купи збайдужілих товаришів, які вмирали або вже лише рухалися і могли думати тільки про їжу, – примарний променад скелетів, у яких, попри все, ще не згасла іскра життя.

Вечірнє небо догоріло. Сині тіні заполонили долину і полізли на пагорби. Вартові досі не повернулися. Насувалася ніч. Больте не з’явився на вечірню перекличку. Левінські приніс новини. У казармах рух, американців чекають із дня на день. Етап завтра вже не збиратимуть. Нойбауер поїхав у місто. Левінські широко всміхався.

– Уже недовго! Я мушу повертатися!

З собою він узяв трьох із тих, хто ховався в Малому таборі.

Ніч була дуже тиха, велика і зоряна.

Шум зчинився над ранок. Спершу 509 почув крик, який крізь тишу долинав здалеку. Це не був крик людей під тортурами, це був вереск п’яної ватаги. Тріскотіли постріли. 509 намацав під сорочкою револьвер. Він намагався зрозуміти, чи стріляють лише есесівці, чи Вернерові люди вже відповідають. А тоді загавкав легкий кулемет.

Він заповз за купу трупів і спостерігав за входом у Малий табір. Було ще темно, а недалечко від купи лежало стільки тіл, що він міг легко лягти поруч і не впадати в око.

Вигуки і стрілянина тривали кілька хвилин. А тоді раптом посилилися й наблизилися. 509 щільніше втисся у землю за трупами. Він бачив червоні спалахи кулемета. Повсюди чувся безладний ляскіт від потрапляння куль. Півдюжини есесівців спускалися центральною доріжкою і стріляли по бараках навколо. Час до часу неприцільні кулі м’яко хляпали в купи трупів. 509 розпластався на землі, повністю прикритий. Із усіх боків, мов перелякані птахи, піднімалися в’язні. Вони безцільно сновигали туди-сюди, їхні руки тріпотіли, мов крила.

– Лягай! – кричав 509. – Лягай! Прикидайтеся мертвими! Лежіть тихо!

Деякі послухалися і попадали долі. Інші посунули до бараків і юрмилися під дверима. Більшість зосталася лежати на місцях.

Ватага есесівців рушила повз вбиральню на Малий табір. Ворота рвучко прочинилися. У темряві 509 бачив силуети, а у спалахах револьверів – перекошені обличчя.

– Сюди! – кричав хтось. – Сюди, до дерев’яних бараків! Підігріємо їх! Точно ж померзли! Сюди!

– Давай! Біжи сюди! Штайнбреннере, сюди! Несіть сюди каністри! – 509 упізнав голос Вебера.

– Тут і під дверима стоять! – крикнув Штайнбреннер.

Легкий кулемет плював у темну купу біля дверей. Вона повільно зсунулася на землю.

– Чудово! А тепер уперед!

509 почув плюскіт, наче виливали воду. Він бачив темні ємності, з них високо на стіни бараків розхлюпувалась рідина. А тоді почув запах бензину.

Елітний загін Вебера влаштував прощальну вечірку. Опівночі надійшов наказ про відступ, і більшість підрозділів незабаром покинула табір, але Вебер і його кліка мали ще досить шнапсу і швидко понапивалися. Вони не хотіли просто так відступити і ще раз пронеслися табором, мов спустошливий вихор. Вебер звелів прихопити бензин. Задумали попрощатися таким вогнем, який тут іще довго не зможуть забути.