Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Та нащо їм той список? – сказав Розен. – Наловлять людей так, як робили в нас, коли по-іншому не могли їх дістати. А списки складуть собі потім.

– Поки що не хвилюйтеся. Ще не час. Ситуація може змінитися щогодини.

– Він каже «не хвилюйтеся». – Розен тремтів.

– У гіршому разі ми переправимо вас у госпіталь. Тепер лікар на все прикриває очі. В нас там уже купа людей, які були в небезпеці.

– Не казали, на етап братимуть жінок? – спитав Бухер.

– Ні. Але вони цього не робитимуть. Жінок тут надто мало.

Левінські підвівся.

– Ходи зі мною, – звернувся він до Берґера. – Я, власне, по тебе й прийшов.

– Куди?

– У лазарет. Сховаємо тебе там на кілька днів. У нас є приміщення поруч із відділом висипного тифу, туди не зважується наблизитись жоден наці. Про все вже домовлено.

– А чого? – спитав 509.

– Робітники крематорію. Завтра їх ліквідують. Такі чутки. Ніхто з наших не знає, чи вони і його туди зараховують. Я думаю, що так. – Він повернувся до Берґера. – Там, внизу, ти забагато бачив. Тому про всяк випадок ходи зі мною. Перевдягнись. Свої речі залиш тут, якому мертвому, сам візьми його лахи.

– Йди, – сказав 509.

– А староста блоку? Ви з ним полагодите?

– Так, – несподівано озвався Агасфер. – Він мовчатиме. Ми про це подбаємо.

– Добре. Рудоволосий писар поінформований. Драйєр у крематорії сам за себе трясеться зі страху. Він тебе серед трупів не шукатиме. – Левінські гучно вдихнув носом. – Та й забагато тих трупів. Шпортаєшся за них по всій дорозі сюди. Поки всіх спалять, точно мине днів чотири-п’ять. А там уже й нові будуть. Довкола такий хаос, що вже ніхто нічого точно не знає. Важливо, щоб тебе не могли знайти. – По його обличчю майнула крива посмішка. – У такі часи головне – бути подалі від лінії вогню.

– Гаразд, – сказав 509, – шукаймо покійника без татуювань.

Світла бракувало. Мерехтлива червона заграва на горизонті не допомагала. Їм доводилося низько схилятися над руками мертвих, аби виявити, чи на них витатуйовані номери. Знайшли тіло, яке приблизно відповідало розмірам Берґера, і зняли з нього одяг.

– Ефраїме, давай!

Вони сиділи на іншому від вартових боці барака.

– Швидко перевдягнися тут, – шепотів Левінські, – що менше людей про це знатиме, то ліпше. Давай сюди свою куртку і штани!

Берґер перебрався. На тлі неба він скидався на привида арлекіна. Під час несподіваної роздачі речей йому дісталися жіночі панталони, які сягали до половини литок. Окрім того, на ньому була сорочка без рукавів і з глибоким вирізом.

– Завтра вранці оголосіть його мертвим.

– Гаразд. Блокфюрер-есесівець Берґера не знає. А зі старостою блоку ми справу полагодимо.

По обличчю Левінські майнула усмішка.

– Ви молодці! Ходімо, Берґере.

– Отже, таки етап! – Розен дивився услід Берґерові.

– Зульбахер мав рацію. Нам не варто було говорити про майбутнє. Це приносить нещастя.

– Маячня! Нам дали харчів. Берґер врятувався. Нема певності, що Нойбауер передасть наказ на виконання. Що ти хочеш зі своїм нещастям? Хочеш гарантій на роки?

– Берґер повернеться? – спитав хтось за 509.

– Він врятований, – гірко промовив Розен. – Він на етап не потрапить.

– Стули пельку! – гостро відказав 509 і обернувся. За ним стояв Карел. – Звісно, Кареле, він повернеться. А чого ти не в бараці?

Карел знизав плечима.

– Я думав, у вас є трохи шкіри пожувати.

– Тут є дещо краще, – мовив Агасфер. Він дав малому свій хліб і морквину. Зберіг їх для нього.

Карел почав дуже повільно їсти. За якусь мить помітив погляди інших, підвівся і пішов геть. А коли повернувся, вже не жував.

– Десять хвилин, – сказав Лєбенталь і поглянув на свій нікелевий годинник. – Добрий результат, Кареле. Я б так не зміг. У мене б то потривало десять секунд.

– Лео, а можна обміняти годинник на їжу? – спитав 509.

– Цієї ночі на їжу нічого не обміняєш. Навіть золото.

– Можна їсти печінку, – втрутився Карел.

– Що?

– Печінку. Свіжу печінку. Якщо вирізати печінку одразу, її можна їсти.

– Де вирізати?

– З мертвого.

– Кареле, звідки ти таке взяв?

– Від Бляцека.

– Від якого такого Бляцека?

– Від Бляцека з табору в Брні. Він казав, це краще, ніж самому померти. Мертві і так мертві, і їх однаково спалять. Він багато чого мене навчив. Наприклад, як прикидатися трупом або як треба бігати, коли стріляють тобі вслід: зиґзаґами, нерівномірно, присідати. А ще, як зберегти місце для дихання в масовому похованні і як вночі звідти вибратися. Бляцек знав багато.