Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Нойбауер втер піт з очей. Він зробив кілька кроків, коліна не слухалися. Треба добряче помізкувати. Він навпомацки вийшов з хліва. Повітря було свіже. Дихав глибоко, але здавалося, що разом із повітрям вдихав нерівномірний гуркіт на горизонті. Він завібрував у легенях, і Нойбауер знову ослаб. Дуже легко і без відрижки він блював під дерево, довкола якого росли нарциси.

– Пиво, – сказав він. – Пиво й горілка. Не пішли.

Поглянув на вхід у сад. Альфред бачити його не міг. Він іще трохи постояв, а тоді відчув, як на вітрі обсихає піт. Рушив повільно до машини.

– Альфреде, в бордель!

– Куди, пане оберштурмбаннфюрере?

– В бордель! – люто крикнув Нойбауер. – Ти що, не розумієш німецької?

– Бордель зачинили. Тепер там лазарет.

– Тоді їдь у табір. – Він сів у машину.

У табір, а куди йому ще було їхати?

– Вебере, як вам ситуація?

Вебер незворушно поглянув на нього.

– Прекрасно.

– Прекрасно? Справді? – Нойбауер порпався у пошуках сигар, а тоді згадав, що Вебер їх не курить. – На жаль, цигарок я тут не маю. Десь була пачка і зникла. Біс його знає, куди я її запхав.

Він незадоволено поглянув на забите деревом вікно, скло розбилося під час бомбардування, а нове неможливо було дістати. Він не знав, що цигарки його вкрали під час тієї колотнечі і вони обхідними шляхами, через рудоволосого писаря й Левінські два дні забезпечували хлібом ветеранів з 22-го барака. На щастя, його таємні записи не пропали, всі його людяні розпорядження, які Вебер та інші потім хибно розуміли. Він спостерігав за Вебером збоку. Керівник табору здавався цілком спокійним, хоча на совісті мав купу всього. От хоча б ці останні повішання…

Раптом Нойбауерові знову стало гаряче. Він мав прикриття, навіть подвійне. Але попри це…

– Вебере, що б ви зробили, – сердечно повів він, – якщо на певний час, із військових причин, ви розумієте… ну отже, якщо на зовсім короткий період, десь на… побачимо, скажімо, якщо ворог окупує країну, що, – похапцем додав він, – як часто доводила історія, абсолютно не мусить означати поразку?

Вебер слухав його з тінню посмішки на обличчі.

– Для такого, як я, робота завжди знайдеться, – по- діловому промовив він. – Ми з’явимося знову, хай навіть і під іншими назвами. Наприклад, як комуністи. Якийсь час націонал-соціалістів більше не буде. Всі стануть демократами. Це не проблема. Я, можливо, десь-колись опинюся в поліції. Може, з фальшивими документами. І робота піде знову.

Нойбауер криво посміхнувся. Веберова рішучість повернула йому і власну впевненість.

– Непогана ідея. А я? Як ви гадаєте, ким стану я?

– Цього я не знаю. У вас є сім’я, оберштурмбаннфюрере. З нею важче щось змінювати, важче залягати на дно.

– Звичайно, важче. – Гарний Нойбауерів настрій знову зник. – Знаєте, Вебере, я хочу пройтися табором. Давно я цього не робив.

Коли він з’явився у відділі дезінфекції, Малий табір знав, що попереду. Більшість зброї Вернер і Левінські перенесли назад у робочий табір; револьвер залишився тільки в 509. Він домігся цього і сховав його під своїм ліжком.

За чверть години з госпіталю через вбиральню прилетіла дивна звістка: перевірка некарального характеру; бараки не обшукують, навпаки, Нойбауер налаштований майже доброзичливо.

Новий староста блоку нервувався. Верещав і командував.

– Та не кричи ти так, – сказав Берґер. – Від крику краще не буде.

– Що?

– Те, що чуєш!

– Я кричу, коли хочу! Всім шикуйсь! Вийти надвір! – Староста блоку бігав уздовж барака.

Люди, які могли ходити, почали збиратися.

– Це не всі! Там є ще!

– Мертвим теж шикуватись?

– Заткни пельку! Вийти! Лежачим вийти!

– Слухай, про перевірку нічого не чути. Про це не було наказу. Не треба наперед шикувати барак.

Староста блоку пітнів.

– Я роблю, що хочу. Я староста блоку. Де той, що вічно сидить разом з вами? З тобою і тобою. – Він показав на Берґера і Бухера.

Староста прочинив двері в барак, аби поглянути, хто залишився. Саме цьому Берґер і хотів перешкодити. 509 сховався, він не смів іще раз потрапляти Веберові на очі.

– Його тут немає. – Берґер став у дверях.

– Що? Ану, геть з дороги!

– Його тут немає, – повторив Берґер і не зрушив з місця, – немає, і край.

Староста блоку витріщився на нього. Бухер і Зульбахер стали поруч із Берґером.

– Що це має означати? – спитав староста.

– Його тут немає, – повторив Берґер. – Хочеш знати, як помер Гандке?

– Ви що, подуріли?

Надійшли Розен і Агасфер.