Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Поволі наближався вечір. Табором ширилися чутки. Вони літали бараками і щогодинно змінювались. Раз казали, що есесівці зникли, тоді з’являвся хтось і повідомляв, що навпаки – отримали підкріплення. То американські танки були вже поруч із містом, а тоді неслася чутка, що це німецькі частини, які боронитимуть місто.

О третій з’явився новий староста блоку. Цього разу червоний, а не зелений.

– Не наш, – розчаровано мовив Вернер.

– Чого це? – спитав 509. – Він один із нас. Політичний, а не кримінальник. Чи що ти маєш на увазі під «наш»?

– Ти ж це знаєш, навіщо запитуєш?

Вони сиділи в бараці. Вернер хотів дочекатися відбою і повернутися в робочий табір. 509 принишк, аби побачити, який їм дістався староста. Поруч із ними в передсмертній агонії хрипів чолов’яга з брудним сивим волоссям, він помирав від запалення легенів.

– Наш – це той, хто належить до табірного підпілля, – пояснив повчальним тоном Вернер і засміявся. – Ти ж це хотів знати, га?

– Ні, – відказав 509. – Я не це хотів знати. І ти не це мав на увазі.

– Наразі я маю на увазі це.

– Так, наразі. Доки потрібна ця ситуативна, вимушена спілка. А потім?

– Потім, – мовив здивований таким невіглаством Вернер, – потім має бути партія, яка перейме владу. Монолітна партія, а не жменька збитих докупи людей.

– Отже, твоя партія. Комуністична.

– Ну, а яка ж іще?

– Будь-яка інша, – сказав 509. – Яка завгодно, аби лише не чергова тоталітарна.

Вернер коротко засміявся.

– Ну ти й паяц! Жодної іншої. Саме тоталітарна. Ти бачиш ті знаки на стіні? Усі проміжні партії розмолоті в порошок. Комунізм досі сильний. Війна скінчиться. Росія окупувала велику частину Німеччини. Це, поза сумнівом, найбільша сила в Європі. Час коаліції минув. Ця була остання. Союзники допомогли комунізмові, а себе, дурні, послабили. Мир у світі залежатиме від…

– Я знаю, – перебив 509, – знаю цю пісеньку. Скажи краще, що станеться з тими, хто проти вас, якщо ви переможете і прийдете до влади? Чи з тими, хто не за вас?

Вернер помовчав якийсь час, а тоді сказав:

– Тут є багато різних варіантів.

– Я знаю які. І ти знаєш. Вбивати, катувати, запихати в концтабори – ти і це маєш на увазі?

– Серед іншого. Залежить від того, що буде необхідним.

– Справжній прогрес. За це вартувало відсидіти тут!

– Так, це прогрес, – незворушно пояснив Вернер, – це прогрес у цілі. Прогрес у методах. Ми нічого не робимо з жорстокості. Лише з необхідності.

– Цього я наслухався. Таке мені казав Вебер, коли запихав під мої нігті сірники, а потім підпалював. Це було потрібно для здобуття інформації.

Дихання сивоволосого чоловіка перейшло у переривчастий передсмертний хрип, знайомий кожному в таборі. Часом хрип припинявся, тоді в тиші чувся тихий гуркіт на горизонті. Це була наче літанія – останні передсмертні подихи і далека відповідь. Вернер поглянув на 509. Він знав, що Вебер тижнями катував його, аби довідатися імена й адреси. Вернерову адресу також. 509 протримався і нічого не сказав. А Вернера згодом виказав якийсь слабкий партієць.

– Коллере, чому ти не хочеш приєднатися до нас? – спитав він. – Ти б нам придався.

– Те саме запитував у мене Левінські. А ми з тобою дискутували про це ще двадцять років тому.

Вернер всміхався доброю замирювальною усмішкою.

– Так, дискутували. Часто. Але я знову тебе запитую. Час індивідуалізму минув. Залишатися наодинці більше не вдасться. Майбутнє за нами, а не за корумпованим центром.

509 поглянув на голову аскета.

– Коли оце скінчиться, – повільно сказав він, – скільки пройде часу, поки ти станеш мені таким самим ворогом, як ті, що зараз стоять на вартових вежах?

– Небагато. Тут у нас була вимушена спілка проти нацистів. Коли війна закінчиться, вона відпаде.

509 кивнув.

– А ще мені цікаво, скільки б минуло часу, доки ти б не кинув мене за ґрати, якби був при владі.

– Небагато. Ти досі небезпечний. Але тебе б не катували.

509 зітнув плечима.

– Ми посадимо тебе, і ти працюватимеш, або тебе розстріляють.

– Це втішно. Отак я собі й уявляв ваше золоте століття.

– Іронія твоя дешева. Ти сам знаєш, що примус необхідний. Примус – це захист на початковій стадії. Згодом у ньому не буде потреби.

– Буде, – заперечив 509. – Його потребують усі тиранії. І з кожним роком дедалі більше, а не менше. Це їхня доля. І завжди їхній кінець. Тут ти можеш у цьому переконатися.

– Ні. Розв’язана нацистами війна стала їхньою фундаментальною помилкою, бо вони до неї не доросли.