Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Вони ще сиділи надворі. Вернер, Левінські й Ґольдштайн спали в бараці. Лєбенталь збудить їх за дві години, і вони поміняються. Стало душно. Але Берґер був у теплій гусарській аттілі, 509 наполіг.

– Хто такий той новенький? – спитав Бухер. – Якийсь бонза?

– Був ним перед приходом нацистів. Не найбільшим. Середнячок. Сам собі бонза. Тямущий. Комуніст. Фанатик без особистого життя і почуття гумору. Тепер він один з керівників табірного підпілля.

– Звідки ти його знаєш?

509 замислився.

– До 1933-го я був редактором газети. Ми часто дискутували. Я критикував його партію. Його і нацистів. Ми були проти обох.

– А за що ви були?

– За те, що зараз звучатиме досить помпезно і смішно. За людяність. Толерантність і право кожного на власну думку. Дивно, так?

– Ні, – відповів Агасфер і закашлявся. – А хіба є ще щось?

– Помста! – зненацька втрутився Майєргоф. – Ще є помста! Помста за те, що тут діється! Помста за кожного померлого! Помста за все скоєне. Око за око, зуб за зуб!

Усі заскочено підвели очі. Обличчя Майєргофа перекосило. Він стиснув кулаки і щоразу, коли вимовляв слово «помста», вдаряв кулаком об землю.

– Що з тобою? – спитав Зульбахер.

– А з вами що? – поцікавився Майєргоф у відповідь.

– Він здурів, – втрутився Лєбенталь. – Видужав і став мешуґґе. Шість років був заляканим паскудним німчиком, не зважувався навіть писок відкрити, а тоді дивом врятувався від крематорію, і з нього зробився Самсон Майєргоф.

– Я не хочу помсти, – прошепотів Розен. – Мені аби вибратись звідси!

– Що? А есесівці хай вийдуть сухими з води? Ніби нічого й не було?

– Мені байдуже! Я просто хочу геть звідси! – Розен розпачливо стис докупи руки і зашепотів так завзято, наче від цього шепоту щось залежало: – Мені не треба нічого іншого, я просто хочу вийти звідси! Просто вибратися звідси!

Майєргоф витріщився на нього.

– Ти знаєш, хто ти? Ти…

– Майєргофе, заспокойся! – Берґер сів. – Ми не хочемо знати, хто ми. Ми всі не ті, ким були, і не ті, ким хочемо бути. Те, ким ми насправді є, стане зрозуміло згодом. Хто зараз це знає? Зараз ми можемо лише чекати, сподіватися і ще хіба молитися. – Він загорнувся в гусарську куртку і знову ліг.

– Помста, – задумано сказав Агасфер незабаром. – Тут буде потрібно багато помсти. Помста викличе нову помсту… що це дасть?

На горизонті блиснула заграва.

– Що це було? – спитав Бухер.

У відповідь почувся тихий гуркіт.

– Це не бомбардування, – припустив Зульбахер. – Знову гроза. Погода саме для грози – тепло.

– Якщо піде дощ, збудимо тих з робочого табору, – сказав Лєбенталь. – Хай тоді лежать на вулиці, вони міцніші за нас. – Він обернувся до 509. – І твій друг-бонза теж.

Знову блиснуло.

– Хтось із тих усередині чув, чи планують вивозити людей? – спитав Зульбахер.

– Лише чутки. Остання – що мають забрати тисячу осіб.

– О, Боже! – Розенове обличчя блідо мерехтіло в темряві. – Вони візьмуть нас. Найслабших, аби нас здихатися.

Він поглянув на 509. Усі думали про останній етап.

– Це лише чутка, – сказав 509. – Їх коло вбиральні останнім часом придумують вдосталь. Поки нема наказу, зберігаймо спокій. А тоді побачимо, що Вернер, Левінські й люди з канцелярії зможуть для нас зробити. Чи ми тут щось придумаємо.

Розен тремтів.

– Як вони повисмикували тих нещасних з-під ліжок… за ноги…

Лєбенталь кинув на нього повний зневаги погляд.

– Ти що, нічого іншого в своєму житті не бачив?

– Так…

– Колись я був на великій бойні, – втрутився Агасфер. – Я відповідав за кошерний забій. У Чикаґо. Іноді тварини знали, що їх чекає. Чули запах крові. Тоді вони бігли так, як ті з останнього етапу. Будь-куди. Без мети. Розбігалися по кутах. І їх так само витягали за ноги…

– Ти був у Чикаґо? – спитав Лєбенталь.

– Так…

– В Америці? І ти повернувся?

– Це було двадцять п’ять років тому.

– Ти повернувся. – Лєбенталь витріщався на Агасфера. – Ви колись щось таке чули?

– Ностальгія. За Польщею.

– Знаєш що… – Лєбенталь не договорив. Для нього це було занадто.

На ранок трохи випогодилося, починався сірий імлистий день. Блискавки припинилися, але за лісами досі чувся глухий далекий гуркіт.

– Дивна гроза, – помітив Бухер. – Зазвичай, коли гроза відступає, спалахи ще видно, а от грому не чути. А тут усе навпаки.

– Може, вона повертається, – припустив Розен.

– Чого б вона мала повертатися?

– У нас вдома грози іноді днями кружляють між гір.