Вони ще сиділи надворі. Вернер, Левінські й Ґольдштайн спали в бараці. Лєбенталь збудить їх за дві години, і вони поміняються. Стало душно. Але Берґер був у теплій гусарській аттілі, 509 наполіг.
– Хто такий той новенький? – спитав Бухер. – Якийсь бонза?
– Був ним перед приходом нацистів. Не найбільшим. Середнячок. Сам собі бонза. Тямущий. Комуніст. Фанатик без особистого життя і почуття гумору. Тепер він один з керівників табірного підпілля.
– Звідки ти його знаєш?
509 замислився.
– До 1933-го я був редактором газети. Ми часто дискутували. Я критикував його партію. Його і нацистів. Ми були проти обох.
– А за що ви були?
– За те, що зараз звучатиме досить помпезно і смішно. За людяність. Толерантність і право кожного на власну думку. Дивно, так?
– Ні, – відповів Агасфер і закашлявся. – А хіба є ще щось?
– Помста! – зненацька втрутився Майєргоф. – Ще є помста! Помста за те, що тут діється! Помста за кожного померлого! Помста за все скоєне. Око за око, зуб за зуб!
Усі заскочено підвели очі. Обличчя Майєргофа перекосило. Він стиснув кулаки і щоразу, коли вимовляв слово «помста», вдаряв кулаком об землю.
– Що з тобою? – спитав Зульбахер.
– А з вами що? – поцікавився Майєргоф у відповідь.
– Він здурів, – втрутився Лєбенталь. – Видужав і став мешуґґе. Шість років був заляканим паскудним німчиком, не зважувався навіть писок відкрити, а тоді дивом врятувався від крематорію, і з нього зробився Самсон Майєргоф.
– Я не хочу помсти, – прошепотів Розен. – Мені аби вибратись звідси!
– Що? А есесівці хай вийдуть сухими з води? Ніби нічого й не було?
– Мені байдуже! Я просто хочу геть звідси! – Розен розпачливо стис докупи руки і зашепотів так завзято, наче від цього шепоту щось залежало: – Мені не треба нічого іншого, я просто хочу вийти звідси! Просто вибратися звідси!
Майєргоф витріщився на нього.
– Ти знаєш, хто ти? Ти…
– Майєргофе, заспокойся! – Берґер сів. – Ми не хочемо знати, хто ми. Ми всі не ті, ким були, і не ті, ким хочемо бути. Те, ким ми насправді є, стане зрозуміло згодом. Хто зараз це знає? Зараз ми можемо лише чекати, сподіватися і ще хіба молитися. – Він загорнувся в гусарську куртку і знову ліг.
– Помста, – задумано сказав Агасфер незабаром. – Тут буде потрібно багато помсти. Помста викличе нову помсту… що це дасть?
На горизонті блиснула заграва.
– Що це було? – спитав Бухер.
У відповідь почувся тихий гуркіт.
– Це не бомбардування, – припустив Зульбахер. – Знову гроза. Погода саме для грози – тепло.
– Якщо піде дощ, збудимо тих з робочого табору, – сказав Лєбенталь. – Хай тоді лежать на вулиці, вони міцніші за нас. – Він обернувся до 509. – І твій друг-бонза теж.
Знову блиснуло.
– Хтось із тих усередині чув, чи планують вивозити людей? – спитав Зульбахер.
– Лише чутки. Остання – що мають забрати тисячу осіб.
– О, Боже! – Розенове обличчя блідо мерехтіло в темряві. – Вони візьмуть нас. Найслабших, аби нас здихатися.
Він поглянув на 509. Усі думали про останній етап.
– Це лише чутка, – сказав 509. – Їх коло вбиральні останнім часом придумують вдосталь. Поки нема наказу, зберігаймо спокій. А тоді побачимо, що Вернер, Левінські й люди з канцелярії зможуть для нас зробити. Чи ми тут щось придумаємо.
Розен тремтів.
– Як вони повисмикували тих нещасних з-під ліжок… за ноги…
Лєбенталь кинув на нього повний зневаги погляд.
– Ти що, нічого іншого в своєму житті не бачив?
– Так…
– Колись я був на великій бойні, – втрутився Агасфер. – Я відповідав за кошерний забій. У Чикаґо. Іноді тварини знали, що їх чекає. Чули запах крові. Тоді вони бігли так, як ті з останнього етапу. Будь-куди. Без мети. Розбігалися по кутах. І їх так само витягали за ноги…
– Ти був у Чикаґо? – спитав Лєбенталь.
– Так…
– В Америці? І ти повернувся?
– Це було двадцять п’ять років тому.
– Ти повернувся. – Лєбенталь витріщався на Агасфера. – Ви колись щось таке чули?
– Ностальгія. За Польщею.
– Знаєш що… – Лєбенталь не договорив. Для нього це було занадто.
На ранок трохи випогодилося, починався сірий імлистий день. Блискавки припинилися, але за лісами досі чувся глухий далекий гуркіт.
– Дивна гроза, – помітив Бухер. – Зазвичай, коли гроза відступає, спалахи ще видно, а от грому не чути. А тут усе навпаки.
– Може, вона повертається, – припустив Розен.
– Чого б вона мала повертатися?
– У нас вдома грози іноді днями кружляють між гір.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу