Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Блискало частіше, довгий гуркіт грому пронизував тишу, у тремтливому світлі на пагорбі навпроти стояв далекий білий будиночок із садом. «Бухер», – думав 509.

У Бухера ще не все втрачено. Він молодий, і з ним Рут. Хтось, хто вийде разом з ним. Але чи це втримається? Та хто б про це думав? Кому потрібні гарантії? І хто міг їх дати?

509 відхилився назад. «Про що я думаю? – застановився він. – Певно, підчепив від Берґера. Ми просто стомлені». Він повільно дихав і думав, що крізь сморід плацу і бараків знову чує запах весни й цвітіння. Це приходило щороку з ластівками і квітами, незважаючи на війну, смерть, сум і надії. Просто приходило. І цього досить.

Він причинив двері і поповз у свій куток. Блискало всю ніч, крізь розбиті шибки падало примарне світло, і барак скидався на корабель, що беззвучно ковзає підземним потоком, у ньому трупи, які досі дихають завдяки темній магії, – а серед них кілька, які не здалися.

– Бруно, – спокійно повела Сельма Нойбауер, – не будь паяцом. Думай, поки інші не почали думати. Це наш шанс. Продай усе, що вдасться. Ділянки, сад, наш будинок – все, з вигодою чи ні, байдуже, продавай усе.

– А гроші? Що робити з грішми? – Нойбауер невдоволено похитав головою. – Якщо твої побоювання справдяться, яка тоді буде користь з грошей? Ти забула про інфляцію після Першої світової? Трильйон за марку. Матеріальні цінності тоді були єдиним, що мало сенс!

– Матеріальні цінності! Так, але лише ті, які можна запхати в кишеню.

Сельма Нойбауер підвелася й пішла до шафи. Відчинила її, відсунула вбік кілька речей і витягла скриньку. В ній були золоті портсигари, пудрениці, діамантові кліпси, дві рубінові брошки і кілька каблучок.

– Ось, – сказала вона, – я купила це за останні роки, так, аби ти не знав. За свої гроші і за те, що вдалося заощадити. Акції ж свої продала. Зараз вони вже нічого не варті. Фабрики лежать у руїнах. Але оце точно чогось варте. І все можна взяти з собою. Я б хотіла, аби ми мали лише коштовності!

– Взяти з собою! Взяти з собою! Ти так говориш, наче ми злочинці і маємо втікати.

Сельма складала речі на місце, рукавом сукні вона до блиску натирала портсигар.

– З нами може статися те, що сталося з іншими, коли ви прийшли до влади. Гадаєш – ні?

Нойбауер зірвався на ноги.

– Тебе послухати… – безпомічно і люто випалив він, – повіситися можна. Інші чоловіки мають жінок, які їх розуміють, які їх підтримують, коли ті вертаються зі служби, які їх звеселяють, але ти! Саме лише каркання і розпачливі верески! Цілими днями! І ночами! Навіть тоді від тебе нема спокою! Без перерви – продавати і скиглити!

Сельма не слухала, вона сховала скриньку і поклала на місце речі в шафі.

– Діаманти, – сказала вона, – якісні, чисті діаманти. Неоправлені. Лише найкращі камені. Карат, два, три, до шести чи семи каратів, якщо такі вдасться знайти. Ось що нам треба. Краще, ніж твої бланки, сади, ділянки й будинки. Адвокат тебе надурив. Він отримав подвійні відсотки, я впевнена. Діаманти можна сховати. Можна вшити їх в одяг. Навіть проковтнути. Ділянки – ні.

Нойбауер витріщився на неї.

– Що я чую! Вчора ти в істериці через кілька бомб, а нині говориш, мов єврей, готовий за гроші перерізати горлянку.

Вона зміряла його зневажливим поглядом. Поглянула на чоботи, уніформу, вуса.

– Євреї не перерізають горлянок. Вони дбають про свої родини. Краще за багатьох германських надлюдей. Євреї знають, що робити у важкі часи.

– Так? І що ж вони знали? Якби вони щось знали, то не залишилися б тут і ми б майже всіх не переловили.

– Вони не думали, що ви зробите з ними все те, що ви зробили. – Сельма Нойбауер змастила скроні одеколоном. – І не забувай, гроші в Німеччині були заблоковані з 1931 року, відколи в Дармштадтського і Національного банків виникли проблеми. Саме тому багатьом не вдалося поїхати. А тоді ви їх повиловлювали. Добре. Точно так само ти зараз хочеш залишитися тут. І точно так само вони повиловлюють вас.

Нойбауер швидко роззирнувся.

– Обережно, трясця його матері! Де служниця? Якщо тебе хтось почує, нам кінець. Народний суд не знає пощади! Вистачить одного доносу.

– У служниці вихідний. І чого з вами не можна зробити те саме, що ви зробили з іншими?

– Хто? Євреї? – Нойбауер засміявся, він пригадав Блянка й уявив, як той тортурує Вебера. – Їм головне, аби вони мали спокій.

– Не євреї. А американці з англійцями.

Нойбауер знову засміявся.

– Ні, ці ще менше! Це ж їх взагалі не стосується! Внутрішньополітичними справами, такими як наш табір, вони зовсім не цікавляться! Їх цікавить виключно зовнішньополітична, військова справа. Ти що, цього не розумієш?