Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Пролунав відбій тривоги. Немов роздертий вибухами, туман розсіювався. У ньому засяяла небесна блакить, а тоді засріблилася, і сонце наповнило його білим блиском. Наче темні ешафоти, почали з’являтися вартові вежі.

Хтось наближався.

– Обережно, – прошепотів Берґер. – Левінські, зайди всередину і сховайся.

Вони зачинили за собою двері.

– Іде хтось один, – прислухався Левінські. – Це не страшно. Вони вже тиждень не з’являються по одному. Бояться.

Двері обережно прочинилися.

– Левінські тут? – спитав чийсь голос.

– Чого тобі?

– Ходи скоро, я приніс.

Левінські зник у тумані.

Берґер роззирнувся.

– Де Лєбенталь?

– Пішов у двадцятий. Хоче повідомити 509.

Повернувся Левінські.

– Чув, що там сталося? – спитав Берґер.

– Так. Ходімо на двір.

– Що таке?

Левінські вдоволено сміявся. На вологому від туману обличчі було добре видно зуби, очі й широкий ніс.

– Завалилася частина казарми СС, – повідомив він, – є загиблі й поранені. Скільки – точно не знаю. В бараці 1 – втрати. Пошкоджено зброярню і склад. – Він сторожко дивився в туман. – Треба дещо заховати. Можливо, лише до вечора. Ми дещо дістали. Але до приходу СС часу в наших людей було обмаль.

– Давай сюди, – мовив Берґер.

Вони стали якомога ближче, Левінські передав Берґерові важкий згорток.

– Зі зброярні, – прошепотів він. – Сховай у твоєму куті. Я маю другий. Сховаємо його в дірі під ліжком 509. Хто там тепер спить?

– Агасфер, Карел і Лєбенталь.

– Добре, – сопів Левінські. – Вони спрацювали швидко. Щойно бомба розвалила стіну. Есесівців не було. А коли повернулися, наші люди вже давно зникли. Ми захопили не лише це, а більше. Решту сховають у тифозному відділі. Розподілений ризик, розумієш? Вернерівський принцип.

– А СС не помітить, що чогось бракує?

– Можливо. Тому ми й не залишаємо нічого в робочому таборі. Ми взяли небагато, і там усе догори дригом стоїть. Може, вони й не помітять нічого. Ми спробували підпалити зброярню.

– Ви до біса добре попрацювали, – сказав Берґер.

Левінські кивнув.

– Щасливий день. Ходи, сховаймо непомітно. Тут ніхто нічого не підозрює. Розвиднюється. Більше захопити не вдалося, бо СС повернулися швидко. Думали, понищило загороди, стріляли в усе, що траплялося на шляху. Боялися спроби втечі. Тепер наче заспокоїлися трохи. Виявили, що колючий дріт не постраждав. Нам неймовірно пощастило, бо робочі бригади через загрозу втечі в тумані не вийшли в місто на роботи. Так до справи змогли взятися наші найкращі люди. Можливо, незабаром буде перекличка. Ходімо, покажеш мені, де можна залишити здобич.

За годину вийшло сонце. Небо стало м’яке і блакитне, а туман повністю зник. Молоді й вологі, мов після душу, поля з рядками дерев мерехтіли свіжою зеленню. Після обіду 22-й барак почув, що під час і після бомбардування застрелили двадцять сім в’язнів; дванадцятьох убило в 1-му бараці, двадцять вісім поранено осколками. Загинули десятеро есесівців, серед них Біркгойзер із гестапо. Гандке і двоє з барака Левінські були мертві. Прийшов 509.

– А що з тим папером, який ти дав Гандке на швейцарські франки? – спитав Берґер. – Якщо його тепер знайдуть серед речей Гандке? Раптом він потрапить до рук гестапо? Ми про це не подумали!

– Подумали, – відказав 509 і витяг з кишені аркуш паперу. – Левінські про це потурбувався. Він забрав собі речі Гандке. Щойно Гандке порішили, його мотлох украв для Левінські надійний капо.

– Чудово. Розірви його! Левінські сьогодні молодець! – Берґер перевів подих. – Сподіваюся, тепер у нас буде хоч трохи спокою.

– Можливо, залежно від того, хто буде новим старостою блоку.

Над табором раптом з’явилася зграя ластівок. Довго, великими спіралями вони кружляли у височіні, а тоді знизилися і з пересвистом пролетіли над польськими бараками. Їхні блакитні блискучі крила майже торкалися дахів.

– Я вперше бачу птахів у таборі, – сказав Агасфер.

– Шукають місця для гнізд, – пояснив Бухер.

– Тут? – здивувався Лєбенталь.

– Церковних веж у них більше немає.

Дим над містом трохи розвіявся.

– Справді, – приєднався Зульбахер, – остання вежа впала.

– Тут! – Лєбенталь дивився, як птахи з пронизливими криками літали довкола барака, і похитував головою. – І для цього вони вертаються з Африки! Щоб опинитися тут!

– Поки місто горить, іншої можливості в них немає.

Вони поглянули в долину.

– Ну й вигляд! – прошепотів Розен.

– Мабуть, так горять і багато інших міст, – мовив Агасфер. – Більших і важливіших. Уявляю, як вони виглядають.