Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Зробіть клин! – командував Вебер.

Вартові й табірна поліція вишикувались.

– Уперед! – крикнув Вебер. – На казан! Витягніть його!

Вартові відштовхували людей і проривалися в натовп, урешті їм вдалося створити довкола возика кордон і зрушити його з місця. Казан уже майже спорожнів. Плече до плеча вони виштовхували його геть. Натовп ішов услід. Руки намагалися пролізти під руками, дістатися над плечима. Раптом хтось зі зголоднілого натовпу побачив іще один казан, який стояв обабіч, і, похитуючись, гротескно кинувся на нього. Інші за ним. Але Вебер це передбачив – казан був оточений кремезними людьми і відразу почав рухатися в потрібному напрямку. Натовп теж. Коло казана з кавою залишилося кілька людей, руками вони визбирували рештки кави. Коло тридцяти осіб лежали на землі, у них не було сил підвестися.

– Тягніть їх сюди, – командував Вебер, – і перекрийте вулицю, щоб вони не повернулися.

Плац був весь загиджений людським брудом, але тут минула ніч спокою. А це було багато. Вебер мав досвід. Він знав: щойно відступить напад голодного безумства, натовп, мов хвиля, намагатиметься повернутися назад.

Відсталих гнали вперед вартові. Вони ж тягли трупи. Мертвих було лише семеро. На етапі залишилися останні п’ятсот найвитриваліших.

На виході з Малого табору кільком людям удалося втекти. Вартові, обтяжені немічними і трупами, не могли за ними вгнатися. Троє найсильніших побігли назад, вони дісталися бараків і смикали за двері. У 22-му бараці ті відчинилися, і втікачі залізли всередину.

– Стій! – закричав Вебер, коли вартові спробували їх наздогнати. – Всі сюди! Тих трьох заберемо потім. Стежте за цими! Решта вертається.

Натовп рухався дорогою вниз. Казан з їжею спорожнів, і, коли спробували сформувати групи для відправки, в’язні повернули назад. Але це вже були не ті люди, що досі. Раніше вони становили монолітний блок за межею розпачу, і це додавало їм тупої сили. А тепер голод, харчі й рух відкинули їх назад у відчай – у них знову тріпотів страх, вони наче здичіли й ослабли, це більше не була маса, а купа окремих людей, кожен із рештками власного життя, і це робило їх легкою здобиччю. До того ж вони більше не були стиснуті на малій площі, більше не трималися разом. І більше не були силою. Люди знову відчували голод і біль, вони почали коритися.

Частину з них відрізали вище, частину перехопили дорогою назад, решту затримав Вебер зі своїми людьми. Били лише по тілах, голів не чіпали. Поволі групи формувалися. Заціпенілі, вони стояли по четверо в ряд, трималися один за одного, аби не впасти. Між міцніших чіпляли одного при смерті. Здалеку, коли не знати, що тут відбувалося, можна було подумати, що це весела захмеліла ватага. Раптом дехто почав співати. Вони втупилися очима перед себе, позадирали голови і, підтримуючи інших, затягли пісню. Їх було небагато, спів був уривчастий. Вони перетинали великий плац для переклички, минали вишикувані робочі команди і виходили у ворота.

– Що вони співають? – спитав Вернер.

– Пісню для покійних.

Троє втікачів причаїлися у 22-му бараці. Вони проштовхнулися так далеко, як лише змогли. Двоє частково залізли під нари. Голови були сховані, а ноги стирчали й тремтіли. Тремтіння пробігало тілами, зупинялося на мить і починалося знову. Третій, із блідим, мов полотно, обличчям, витріщався на мешканців барака.

– Сховати… людина… людина… – Він повторював і повторював це і тикав собі пальцем у груди. Це були єдині слова німецькою, які він знав.

Вебер розчахнув двері.

– Де вони?

Він стояв при вході разом із двома вартовими.

– Я кого питаю? Де вони?

Ніхто не відповів.

– Староста секції! – крикнув Вебер.

Берґер вийшов вперед.

– Барак номер 22, секція… – почав рапортувати він.

– Заткайся! Де вони?

У Берґера не було виходу. Він знав, що втікачів знайдуть за кілька хвилин. А ще він знав, що барак у жодному разі не можна обшукувати. Тут ховалися два політичні в’язні з робочого табору.

Він підняв руку, аби показати в кут, але один із наглядачів, який дивився повз нього, його випередив.

– Он вони! Під ліжком!

– Витягніть їх!

У переповненому приміщенні здійнялася веремія. Наглядачі тягли втікачів із-під нар за ноги, мов жаб. Ті хапалися за ліжка і повисали в повітрі. Вебер наступав їм на пальці, вони тріщали. Руки відпустилися. Обох утікачів висмикнули. Вони не кричали. Їх тягли по брудній підлозі, а вони тихо й дуже високо стогнали. Третій, із білим обличчям, устав сам і пішов за ними. Його очі були мов великі чорні діри. Він ішов і дивився на в’язнів, а ті відводили погляди.