Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Добре, тоді нашим в’язням доведеться відмовитися від свого пайка. Так би мовити, виявити товариськість. Дамо їм менше на обід. – Нойбауер розправив плечі. – Вони розуміють німецьку?

– Хіба декілька.

– Тут є перекладач?

Вебер запитав у вартових. Вони привели трьох.

– Перекладіть своїм людям те, що казатиме пан оберштурмбаннфюрер! – гаркнув Вебер.

Троє людей стояли впритул один до одного. Нойбауер зробив крок вперед.

– Люди! – почав він. – Ви хибно поінформовані. Вас мають перевести у табір відпочинку.

– Перекладайте!

Вебер штовхнув одного з трьох. Вони видавали якісь незрозумілі звуки. Ніхто на плацу не ворухнувся. Нойбауер повторив свої слова.

– Зараз ви йдете на кухню, – додав він, – їсти і пити каву!

Перекладачі кричали. Ніхто не ворушився. У таке давно не вірили. Кожен бачив, як за подібних обставин люди пропадали. Харчі і баня – небезпечні обіцянки.

Нойбауер роздратовано командував:

– Кухня! Марш на кухню! Їсти! Кава! Роздаватимуть їжу і каву! Зупа!

Вартові з кийками кинулися в натовп.

– Зупа! Ви що, не чуєте? Їсти! Зупа! – кожне слово супроводжувалось ударами.

– Припиніть! – нервово крикнув Нойбауер. – Хто наказав вам їх гамселити? Прокляття!

Наглядачі повідскакували назад.

– Геть звідси! – гаркнув Нойбауер.

Люди з дрючками вмить стали звичайними в’язнями. Вони нишком пробралися на край плацу і сховалися один за одним.

– Пороблять із них калік, і вони висітимуть у нас на шиї, – обурювався Нойбауер.

Вебер кивнув.

– Під час розвантажування на вокзалі на нас повісили кілька вантажівок трупів, передали на спалення.

– А де ж вони?

– Складені в крематорії. У нас обмаль вугілля. Запаси потрібні для наших власних людей.

– Прокляття! Як же нам їх позбутися?

– Люди в паніці. Не розуміють, що їм кажуть. Може, справа піде, якщо вони почують запах?

– Запах?

– Запах їжі. Запах чи вигляд їжі, може, цим їх вдасться виманити.

– Маєте на увазі – притягти сюди казан?

– Точно. Обіцянки на них не діють. Треба, щоб вони самі побачили.

Нойбауер кивнув.

– Це реально, ми ж нещодавно саме отримали кілька казанів, які можна перевозити. Накажіть, хай візьмуть один. Чи навіть два, один з кавою. Харчі вже готові?

– Ще ні. Але один казан, думаю, набрати можна, зі вчора щось мало лишитися.

Казани привезли і поставили на вулиці, десь за двісті метрів перед тлумом на плацу.

– Завезіть один у Малий табір і зніміть покришку, – командував Вебер. – Якщо вони рушать до нього, потрохи везіть його назад, сюди.

– Нам треба змусити їх рухатися, – сказав він Нойбауерові. – Щойно вони підуть з плацу для переклички, зігнати їх, куди треба, буде не проблема. Це завжди так. Хочуть залишатися там, де спали, бо там з ними нічого не сталося. Для них це своєрідна безпека. Усього решти вони бояться. Але щойно почнуть рухатися, підуть і далі. Поки що везіть сюди лише каву, – скомандував він. – І не забирайте казан, розливайте каву! Роздайте її прямо там.

Казан з кавою завезли просто в натовп. Один із капо набрав черпак рідини і вилив найближчому чоловікові на голову. Це був старий із сивою закривавленою бородою. Тепер борода зафарбувалась у коричневий. Третя переміна.

Старий підвів голову і заходився злизувати краплі. Його вузлуваті руки шурали по голові. Капо підніс йому до рота черпак із рештками.

– Пий! Кава!

Старий відкрив рот. Раптом його шия запрацювала. Руки зімкнулися довкола черпака, він ковтав і ковтав, він став лише ковтками і сьорбанням, його обличчя сіпалося, він тремтів і ковтав.

Це бачив його сусід. Другий, третій. Вони піднімалися, підставляли роти й руки, штовхалися, намагалися видерти черпак, висли на ньому, купа рук і голів.

– Ей! Прокляття!

Капо не міг відібрати черпак. Він смикав і товк ногами, обережно позираючи назад, туди, де стояв Нойбауер. Інші тим часом позводилися на ноги і посхилялися над гарячим казаном. Вони поопускали голови низько над рідиною й намагалися черпати її руками.

– Кава! Кава!

Капо відчув, що черпак відпустили.

– Припиніть! – кричав він. – Підходьте по черзі!

Це не допомагало. Натовп неможливо було стримати. Люди нічого не чули. Запах так званої кави, чогось теплого і питного, змусив їх сліпо накинутися на казан. Вебер мав рацію: там, де вже не реагував мозок, панував шлунок.

– А тепер повільно перетягайте казан, – скомандував він.

Це не вдавалося, казан обступили зусібіч. Обличчя одного з наглядачів витяглося від здивування, і він поволі впав. Натовп збив його з ніг. Він замахав кінцівками, наче плавець, і ковзнув на землю.