Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Нойбауер мов осатанів.

– Куди ми маємо їх подіти? Табір і без цієї наволочі переповнений! Окрім того, це не офіційний перевід! Це не наша справа! Справжній хаос! Нема жодного порядку! Що це таке діється?

Він бігав по бюро, як дикий звір. До всіх особистих клопотів іще й це! Його кров службовця закипала в жилах. Не розумів, чого так панькатися з людьми, приреченими на смерть. Нойбауер люто дивився з вікна.

– Лежать перед воротами, як цигани з усіма своїми пожитками! Ми на Балканах чи в Німеччині? Вебере, ви розумієте, що відбувається?

Вебер був незворушний.

– Хтось же про це розпорядився, – сказав він. – Інакше б їх тут не було.

– Про це, власне, і йдеться! Хтось там, внизу, на вокзалі. Мене не спитали, ба більше! Мене навіть не повідомили. Про те, що процедуру не провели згідно з правилами, я й не згадую. Виглядає, що про це вже й не думають дбати! Щодня з’являються нові служби. Ті, з вокзалу, кажуть, що люди забагато кричали і це справляло погане враження на цивільне населення. А ми тут до чого? Наші люди не кричать!

Він подивився на Вебера. Той недбало сперся на двері.

– Ви вже говорили про це з Дітцом? – спитав він.

– Ні, ще ні. Ви праві, зараз же поговорю!

Нойбауер зв’язався з Дітцом, а тоді, помітно заспокоєний, поклав слухавку.

– Дітц каже, що ми маємо перетримати їх лише одну ніч, замкненими в якомусь блоці. Не розподіляти між бараками. Не приймати. Просто залишити тут і охороняти. Завтра їх відправлять далі, за ніч мають полагодити колію. – Він поглянув у вікно. – Але де нам їх розмістити? У нас усе переповнено.

– Можемо залишити їх на плацу для переклички.

– Плац нам потрібен на завтрашній ранок для бригад. Буде страшна плутанина, крім того, ті балканці його загидять. Ні, про це не може бути й мови.

– Тоді розмістимо їх на плацу в Малому таборі. Там вони не перешкоджатимуть.

– А там досить місця?

– Так. Усіх наших людей треба буде позапихати в бараки. Досі частина лежала надворі.

– Чому? Бараки настільки переповнені?

– Як подивитися. Людей можна напхати, як сардини. І один на одного.

– На одну ніч це мусить спрацювати.

– Спрацює. Ніхто з Малого табору не зацікавлений потрапити на етап. – Вебер реготнув. – Бояться цього, як холери.

По обличчю Нойбауера майнула усмішка. Йому подобалося, що його в’язні воліли залишитися в таборі.

– Треба виставити вартових, – сказав він. – Інакше нові розчиняться в бараках і ми матимемо непотрібну колотнечу.

Вебер похитав головою.

– Ті, хто в бараках, самі за цим пильнуватимуть. Вони бояться, що вранці ми відішлемо з етапом частину з них, аби збігалася кількість.

– Добре. Призначте когось із наших людей, вдосталь капо і табірної поліції вартовими. І зачиніть бараки в Малому таборі. Задля охорони етапу ми не можемо ризикувати і вмикати прожектори.

Здавалося, що в сутінках з’явилася зграя великих змучених птахів, які вже не могли летіти. Вони хиталися і шпорталися, а коли один падав, інші йшли далі просто по ньому, майже не помічаючи цього, аж поки наступні його не піднімали.

– Зачинити двері бараків! – командував шарфюрер СС, який блокував Малий табір. – Усім залишатися всередині! Хто вийде, застрелять на місці!

Натовп загнали на площу між бараками. Люди розтеклися в усі боки, хтось падав з ніг, інші сідали коло них, у неспокійній масі з’явився острівець, він збільшувався, і незабаром уже лежали всі. На них, мов дощ із попелу, упав вечір.

Вони лежали і спали, але голоси їхні не вмовкали – пурхали пронизливими криками з потойбіччя крізь сни, нажахане забуття й постійне прокидання, а часом зливалися в єдиний протяжний монотонний плач, який то стишувався, то ставав гучнішим і хвилями бився об стіни бараків, наче море злигоднів до бортів безпечного ковчега затишку й захищеності.

У бараках це чули всю ніч. Ті звуки лоскотали нерви, і вже за перші кілька годин люди дичіли. Починали кричати, у відповідь знадвору посилювався лемент натовпу, а це провокувало ще гучніші крики всередині. Здійнявся моторошний, середньовічний перегук голосінь, поки по стінах бараків не загупали приклади, а з вулиці не долинули постріли й глухі удари дрючків, які місили тіла, і лункіші – якщо вони вціляли у голови.

Згодом стало спокійніше. Крикунів у бараках поскручували товариші, а натовп ззовні зморив радше сон від виснаження, ніж втихомирили побої дрючками. Їх в’язні майже не відчували. Час до часу з уст таки зривалися окремі зойки, вони стали слабші, але так і не стихли повністю.