Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ти один до нас? – спитав він Ґольдштайна.

– Ні, разом зі мною перевели ще двох.

– Будуть іще?

– Можливо. Але не як офіційний перевід. Ми заховали п’ятдесят чи шістдесят людей.

– Боже, де вам вдається стількох переховувати?

– Вони щоночі міняють барак. Ночують у різних місцях.

– А якщо СС викликає їх у канцелярію чи до брами?

– Вони не з’являються.

– Що?

– Вони не приходять, – повторив Ґольдштайн, він бачив, що від здивування 509 аж сів рівніше. – СС більше не має точної інформації, – пояснив він. – Хаос останніх тижнів щодня збільшується. Ми для цього доклали всіх зусиль. Люди, яких шукають, завжди опиняються на роботах у місті, чи їх просто не вдається знайти.

– А есесівці? Не приходять за ними?

Ґольдштайнові зуби зблиснули.

– Неохоче. Хіба групами й озброєні. Небезпечна тепер лише команда Німанна, Бройєра і Штайнбреннера.

509 на якийсь час замовк. Щойно почуте видавалося надто неймовірним.

– І відколи воно так? – спитав він урешті.

– Вже десь із тиждень. Щодня якісь зміни.

– Ти маєш на увазі, що СС боїться?

– Так. Вони раптом помітили, що нас тисячі. А ще їм відомий перебіг війни.

– Ви просто не виконуєте наказів? – 509 досі не міг цього усвідомити.

– Виконуємо. Але робимо це повільно, тягнемо, саботуємо все, що можливо. Та навіть із усіма нашими зусиллями есесівці все ж виловлюють багатьох. Усіх врятувати ми не можемо.

Ґольдштайн встав.

– Піду пошукаю собі місце на ніч.

– Як не знайдеш – спитай у Берґера.

– Добре.

509 лежав між бараками, поруч із купою трупів. Купа була вища, ніж зазвичай, минулого вечора не видали хліба. Наступного дня це завжди було помітно з кількості тіл. Через пронизливий вітер 509 лежав упритул до них. Трупи його захищали.

«Вони захищали, – думав 509. – Захищали мене навіть від крематорію…» Холодний вологий вітер гнав кудись дим Фльорманна, чиє ім’я він тепер мав; від нього зосталося лише кілька випалених кісток, які незабаром перетворяться на кісткове борошно. Залишилося тільки ім’я, швидкоплинне і неважливе, тепер воно стало щитом, захистом для іншого життя, яке боронилося від загибелі.

Він чув, як купа трупів стогнала і рухалася. Тканини й соки ще працювали. Ними повзла ще одна, хімічна смерть, розкладала їх, труїла газами, готувала до розпаду – і як примарний відблиск зниклого життя ще рухалися животи, напиналися і западали, мертві роти виштовхували повітря, а з мертвих очей сочилася мутна рідина, неначе запізнілі сльози. 509 ворухнув плечима. На ньому була гусарська аттіла – одна з найтепліших речей барака, її по черзі вдягали ті, хто вночі лежав на вулиці. Він розглядав шеврони, які матово мерехтіли в темряві. У цьому була певна іронія: саме зараз, коли він пригадував своє минуле і самого себе, тепер, коли він вже не хотів бути номером, йому доводилось жити під іменем покійника і ночами носити угорську уніформу.

Він змерз і сховав долоні в рукави. Міг піти в барак, аби там у смердючому теплі поспати кілька годин, але не зробив цього. Він був надто неспокійний. Йому хотілося сидіти, і мерзнути, і вдивлятися в ніч, і чекати, але він не знав, що такого може статися вночі, на що він так чекає. На щось, що зводить людину з розуму. Чекання, наче сітка, німо висіло над табором і виловлювало всі надії і страхи. «Я чекаю, – думав він, – а на мене полюють Гандке і Вебер; Ґольдштайн чекає, а його серце може спинитися кожної миті; Берґер чекає і боїться, що його знищать разом із залогою крематорію перед тим, як нас визволять; ми всі чекаємо і не знаємо, чи в останню хвилину нас не відішлють у табір смерті…»

– 509, – пролунав із темряви голос Агасфера. – Це ти?

– Так, я тут. Що таке?

– Вівчур помер. – Агасфер підійшов ближче.

– Він же не був хворий, – здивувався 509.

– Ні, він просто помер уві сні.

– Допомогти тобі його винести?

– Не треба. Я був із ним надворі. Он він, лежить там. Я просто хотів сказати це комусь.

– Так, старий.

– Так, 509.

Етап з’явився несподівано. Місто кілька днів не мало залізничного сполучення із західним напрямком. Щойно колії відремонтували, одним із перших прибув потяг з купою критих вантажних вагонів. Вони прямували у табір смерті, але вночі залізницю знову розбомбили, і потяг добу простояв. Усіх, кого він перевозив, відправили в Меллерн.

Це були лише євреї. Євреї з усіх куточків Європи. Польські, угорські, румунські й чеські, російські і грецькі євреї, євреї з Югославії, Голландії та Болгарії і навіть кілька з Люксембурґу. Вони говорили десятком різних мов, і більшість майже не розумілася. Здавалося, навіть спільний ідиш був різним. Їх було дві тисячі, а тепер залишилося п’ятсот. Кілька сотень трупів лежали у вантажних вагонах.