Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Що ти тут робиш? Чого ти не на вулиці?

Це було для алібі. Троє інших мали запам’ятати, що Берґер був у підвалі сам.

– Мені треба було вирвати ще один зуб, – відповів Берґер.

– Маячня! Тобі треба виконувати накази. Інакше всяке може статися.

Драйєр повагом сів за стіл зі списками.

– Продовжуйте! – скомандував він.

Незабаром прийшов Шульте. Він приніс видання Кніґґе «Як поводитися з людьми» і почав читати. Мертвих роздягали. Чоловік у чужій куртці лежав третім у ряду. Берґер так підлаштував, що його роздягали два помічники. Він почув, як вони назвали номер 509. Шульте навіть не глянув. У класичній книзі про етикет він читав правила споживання риби й раків. Чекав, що у травні його запросять батьки нареченої, і хотів бути на висоті. Драйєр байдуже записував дані та звіряв їх із рапортами блоків. Четвертий покійник був знову політичний. Його оголосив сам Берґер. Він виголосив номер ледь гучніше і помітив, що Драйєр підвів погляд. Речі мертвого він приніс на стіл. Драйєр поглянув на нього. Берґер зробив знак очима, взяв щипці, ліхтар і схилився над трупом. Він досягнув бажаного. Драйєр подумав, що ім’я четвертого – це ім’я живого в’язня, якого підмінили, а не третього, як це було насправді. Так Берґер збив його зі сліду, і той уже ніяк не міг виявити справжнього імені.

Відчинилися двері – увійшов Штайнбреннер. За ним Бройєр, наглядач бункера і шарфюрер Німанн. Штайнбреннер всміхнувся Шульте.

– Ми маємо тебе замінити на посту, коли з тілами буде покінчено, наказ Вебера.

Шульте закрив книгу.

– Ми готові? – спитав він Драйєра.

– Ще чотири трупи.

– Добре, закінчуйте.

Штайнбреннер сперся на стіну з ритвинами від рук повішених.

– Доробляйте. Час у нас є. А тоді пришліть сюди тих п’ятьох, що вкидали трупи з двору. Ми для них приготували несподіванку.

– Так, – сказав Бройєр. – Нині мій день народження.

– Хто з вас 509? – спитав Ґольдштайн.

– Чого питаєш?

– Мене сюди перевели.

Був вечір, і Ґольдштайн разом із дванадцятьма іншими в’язнями опинився в Малому таборі.

– Мене прислав Левінські, – сказав він Берґерові.

– Ти в нашому бараці?

– Ні, у двадцять першому. В поспіху інакше влаштувати не вдалося. Пізніше якось поміняємо. Мені вже давно був час зникнути. Де 509?

– 509 більше немає.

Ґольдштайн підвів очі.

– Мертвий чи схований?

Берґер вагався.

– Ти можеш йому довіряти, – сказав 509, який сидів поруч. – Левінські говорив про нього, коли приходив востаннє.

Він обернувся до Ґольдштайна.

– Тепер мене звуть Фльорманн. Що там? Від вас довго не було новин.

– Довго? Два дні…

– Це довго. Що нового? Ходи сюди, тут ніхто не підслухає.

Вони сіли повіддаль від інших.

– Учора вночі в шостому блоці нам вдалося послухати новини на нашому радіо. Англійські. Зі значними перешкодами, але одне повідомлення ми почули чітко. Росіяни вже обстрілюють Берлін.

– Берлін?

– Так…

– А американці й англійці?

– Про це новин не було. І ці перешкоди, та й вважати доводилось. Рур оточено, і вони вже далеко за Райном, це точно.

509 дивився на колючій дріт, за яким під важкими дощовими хмарами палахкотіло вечірнє сонце.

– Як усе це повільно рухається…

– Повільно? І це ти називаєш повільно? За рік німецьку армію вигнали з Росії до Берліна, а з Африки аж до Рура – а ти кажеш «повільно»?

509 похитав головою.

– Я не про це. Це повільно для табору, для нас. Отак нараз стало повільно! Як ти не розумієш? Я тут багато років, але, здається, ця весна найдовша з усіх. Повільно, бо чекати так важко.

– Розумію. – Ґольдштайн усміхнувся. На сірому обличчі зуби були мов крейдяні. – Я знаю це відчуття. Особливо ночами, коли не можеш спати і бракує повітря. – Його свинцевого кольору очі з відсутнім поглядом не всміхалися. – Якщо так подивитися, то це неймовірно, нестерпно повільно.

– Так, це я і маю на увазі. Кілька тижнів тому ми нічого не знали. А тепер усе тягнеться, як черепаха. Дивно, як змінюється сприйняття, коли з’являється надія. І ти чекаєш, і боїшся, що тебе таки зловлять.

509 думав про Гандке. Небезпека ще чигала на нього. Підміну можна було б вважати майже успішною, якби Гандке не знав його особисто. Тоді б 509 просто став мертвим, так, як мертвим записали 509. Тепер він офіційно мертвий і зветься Фльорманн, але він і досі в Малому таборі. Це єдине, що вдалося організувати; те, що староста 20-го блоку, того, де помер Фльорманн, погодився на оборудку, – це вже був успіх. 509 треба бути обережним, щоб не потрапити на очі Гандке, і вважати, щоб ніхто його не зрадив. Окрім того, був іще й Вебер, який під час раптової перевірки міг його впізнати.