Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Небезпека минула! – кричав він Берґерові просто у вухо. – Есесівці зникли!

– Залишаємося всередині?

– Ні, це нас не врятує, тут нас може засипати, ще згоримо до лиха.

– Виходьмо! – кричав Майєргоф. – Якщо розбомбить колючий дріт, ми зможемо втекти!

– Заткни пельку, ідіоте! У цьому костюмчику вони тебе зловлять і пристрелять.

– Ну ж бо, всі надвір.

Вони проштовхувались у двері.

– Триматися купи! – кричав Левінські. Він ухопив Майєргофа за барки. – Впореш дурницю, я своїми руками тобі шию переламаю, чуєш мене? Ідіот клятий, думаєш, нам треба зараз ризикувати? – Він тряс його за куртку. – Зрозумів? Чи скрутити твою шию зараз?

– Дай йому спокій, – втрутився Берґер. – Він нічого не зробить. Він заслабкий, і я за ним пильную.

Вони лягли поруч із бараком, достатньо близько, аби в клубах туману бачити темні стіни. Здавалося, ті димляться від невидимого вогню. Отак вони й лежали, притиснуті до землі величезними гуркотливими лапами, і чекали наступного вибуху.

Але його не було, шуміла лише зенітка. Незабаром бомби стихли і з боку міста. Натомість чіткіше долинав тріск кулеметів.

– Стріляють тут, у таборі, – сказав Зульбахер.

– Це СС. – Лєбенталь підвів голову. – Раптом вони поцілили в казарми і Вебер з Нойбауером мертві?

– Це була б надто велика удача, – втрутився Розен. – Такого не буває. У тумані вони не могли стріляти прицільно. Може, поцілили в кілька бараків.

– Де Левінські? – спитав Лєбенталь.

Берґер роззирнувся.

– Я не знаю. Кілька хвилин тому ще був тут. Майєргофе, ти не знаєш?

– Ні. І не хочу знати.

– Мабуть, пішов на розвідку.

Вони прислухалися. Напруга зростала. Знову чулися окремі постріли.

– Може, там хтось утік, – припустив Берґер, – і вони полюють за ним.

– Сподіваємось, що ні.

Кожен знав, що на плацу для переклички опиниться весь табір і стоятиме там доти, доки втікачів не знайдуть мертвими чи живими. Це означатиме десятки трупів і ретельні перевірки бараків. Тому Левінські й кричав на Майєргофа.

– А чого б їм зараз утікати? – мовив Агасфер.

– А чого ні? – спитав Майєргоф. – Кожен день…

– Заспокойся, – перебив Берґер. – Ти повстав із мертвих і через це не при собі. Думаєш, ти Самсон? Та ти й п’ятисот метрів не зможеш пройти.

– А якщо Левінські сам втік? Причин у нього досить. Більше, ніж у будь-кого.

– Маячня! Він не втече.

Зенітка змовкла. У тиші було чутно команди і біг.

– Може, нам варто зникнути в бараці? – спитав Лєбенталь.

– Точно, – Берґер встав. – Усі з секції С – назад у приміщення! Ґольдштайне, пильнуй, щоб ваші люди сховалися якомога глибше. Кожної миті може надійти Гандке.

– У СС вони точно не поцілили, – мовив Лєбенталь.

– Та банда вічно виходить сухою з води. А от кілька сотень із нас могло порозривати на кавалки.

– А якщо це вже американці наближаються, – сказав хтось у тумані, – і то була їхня артилерія?!

На якусь мить усі затихли.

– Помовч, – урешті роздратовано сказав Лєбенталь. – Не вречи.

– Нумо, хто може повзти, усі всередину. Точно буде перекличка.

Вони повернулися в барак. Знову зчинилася мало не паніка. Багатьох узяв страх, що інші, прудкіші, займуть їхні старі місця, особливо ж боялися ті, хто мав місце на лежанках. Вони кричали захриплими, знесиленими голосами, падали і проривалися вперед. Барак досі був переповнений, місця вистачало заледве для третини. Частина, попри усі заклики, залишилася лежати надворі, хвилювання їх надто виснажило, і сил повзти назад більше не було. У паніці вони опинилися на вулиці разом з іншими, а тепер так і залишилися там. Ветерани дотягли кількох з них до барака; у тумані вони не побачили, що двоє мертві. Стікали кров’ю – їх убило пострілами.

– Обережно! – У білому мареві почулися певніші, ніж у мусульман, кроки.

Кроки наближалися і зупинилися перед бараком. Зазирнув Левінські.

– Берґере, – прошепотів він, – де 509?

– У двадцятому бараці. А що таке?

– Вийди-но.

Берґер пішов до дверей.

– 509 більше не треба боятися, – швидко випалив Левінські. – Гандке мертвий.

– Мертвий? Через бомбу?

– Ні. Мертвий.

– Що сталося? Есесівці поцілили в нього в тумані?

– Ми поцілили в нього. Цього досить, га? Головне – він труп. Гандке був небезпечний. Туман зіграв нам на руку. – Левінські вмовк. – Ти побачиш його в крематорії.

– Якщо вистрелили з малої відстані, будуть сліди пороху й опіки.

– Це були не постріли. У тумані і колотнечі порішили ще двох бонз. Двох найгірших. Один з нашого барака, він доніс на двох людей.