509 бачив масивну круглу голову Левінські на тлі захмареного неба.
– Дивно, наскільки очевидною нам здається допомога ворогів, га?
– Я поспав, і зі мною знову все добре, – мовив Берґер. – Це був лише шлунок, нічого серйозного.
– Ти хворий, і це не шлунок, – відказав 509. – Я ніколи не чув, щоб через шлунок ротом ішла кров.
Берґерові очі були широко розплющені.
– У мене був дивний сон, детальний і реалістичний. Я оперував. Яскраве світло…
Він дивився в ніч.
– Ефраїме, Левінські думає, що за два тижні ми будемо вільні, – обережно мовив 509. – Тепер вони постійно слухають новини.
Берґер не ворушився, наче й не чув нічого.
– Я оперував, – сказав він, – уже було почав робити розріз. Резекція шлунка. Приготувався і не знав, що далі. Я все забув. З мене тік піт. Переді мною лежав пацієнт, відкритий, непритомний, – а я не знав, що далі. Я забув хід операції. Це було жахливо.
– Не думай про то. Це був просто поганий сон. Знав би ти, які сни мені снилися! І які нам ще снитимуться сни, коли ми звідси виберемось! – 509 раптом чітко відчув запах яєчні зі шпондером і намагався про неї не думати. – Це не завжди будуть приємні сни, – сказав він, – у цьому можеш бути певен.
– Десять років. – Берґер дивився у небо. – Порожніх десять років. Нема! Зникли! Не працював. Досі я про це ніколи не думав. Я міг багато позабувати. Не знаю, як робити ту операцію. Не можу точно пригадати. На початках я ночами відтворював у голові операції, аби бути в темі. А згодом перестав це робити. Можливо, я забув, як оперувати…
– Воно просто затерлося, а цілком ти не забув. Це як із мовами чи їздою на ровері.
– Можна розівчитися. Руки. Точність. Можна втратити певність. Або відстати. За десять років багато чого сталося. Нові відкриття. Я нічого про це не знаю. Я лише постарів, постарів і втомився.
– Дивно, – сказав 509, – я щойно теж думав про свій колишній фах. Левінські запитував. Він думає, що за два тижні ми виберемось. Можеш таке уявити?
Берґер незворушно похитав головою.
– І де той час? – сказав він. – Була ж безкінечність, а тепер ти кажеш – два тижні. І раптом людина питає себе, куди поділися десять років?
У долині горіло місто. Вже споночіло, але душно було й досі. Земля парувала. Небо прошивали блискавки. На горизонті тліли два інші вогні – далекі розбомблені міста.
– Ефраїме, може, поки що вдовольнимося тим, що ми взагалі можемо думати про те, про що думаємо?
– Так, ти правий.
– Ми знову мислимо, як люди. Думаємо про те, що буде після табору. А коли ми могли про таке думати? Все решта з’явиться саме собою.
Берґер кивнув.
– Навіть якщо після виходу мені все життя доведеться церувати панчохи! Попри це…
Небо розчахнула блискавка, і поволі здалеку долинув грім.
– Хочеш усередину? – спитав 509. – Можеш потрохи встати чи повзти?
Гроза почалася об одинадцятій. Блискавки висвітлили небо – і на кілька секунд зринув блідий місячний ландшафт зруйнованого міста з кратерами і руїнами.
Берґер міцно спав. 509 сидів у дверях 22-го барака. Відколи Левінські вбив Гандке, барак знову був доступний для нього. Під курткою він тримав револьвер і набої. Боявся, що через сильний дощ у дірі під його ліжком вони замокнуть і вийдуть з ладу.
Але цієї ночі дощ ледве сіявся. Гроза висіла в повітрі, ділилася, довший час їх було кілька, і вони, мов мечами, кидалися блискавками від горизонту до горизонту. «Два тижні», – думав 509 і дивився, як займається і згасає ландшафт по той бік колючого дроту. Він здавався схожим на інший світ, який останнім часом непомітно наближався, повільно виростав із нічийної землі безнадії, а тепер причаївся і лежав упритул до паркана, пах дощем і полями, пожежами й руйнуваннями, а ще ростом, лісами і зеленню. 509 відчував, як крізь нього проходять блискавки та освітлюють його, а заразом і втрачене минуле, бліде, далеке, незрозуміле й недосяжне. Він мерз теплої ночі. Такої певності, яку продемонстрував Берґерові, він не мав. Міг пригадувати, і це було багато, це його хвилювало, але чи було цього достатньо після всіх років у таборі, він не знав. Між «колись» і «зараз» сталося забагато смертей. Він лише знав, що жити означало вирватися з табору, але відразу після того все стане непевним, величезним і хитким, а побачити, що буде після того, він не міг. Левінські міг, але він мислив як член партії. Партія його прийме, і він стане партійцем, цього йому вистачало. А що могло б бути після того, думав 509, що його кликало, що, окрім примітивного бажання жити? Помста? Самою лише помстою багато не досягнеш. Помста – це частина іншого, темного боку, вона потрібна, але що ж після неї? Він відчув кілька теплих крапель дощу на обличчі, мов сльози, які впали нізвідки. Хто ще мав сльози? Вони вигоріли, висохли. З німим роздиранням зменшувалося те, чого, здавалося, мало вже й не бути. Виявлялося – досі є що втрачати. Термометр давно показував найнижчу поділку замерзання відчуттів, а ще більший холод було видно лише по тому, що іноді майже безболісно відвалювався відморожений шмат тіла – палець, стопа.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу