Карлос Сафон - Вересневі вогні

Вікна кімнати Ірен виходили на північний захід. Звідти було видно острівець маяка й морську гладінь, поцятковану палаючими сріблястими кружальцями, що їх малювали сонячні промені. Після кількох місяців замкненого життя у тісному паризькому помешканні окрема кімната видавалася дівчинці немислимими розкошами. Можливість зачинити двері й насолоджуватися самотністю сповнювала її душу п’янкими відчуттями. Спостерігаючи за тим, як призахідне сонце розфарбовує море у мідний колір, Ірен напружено розмірковувала над важливим питанням: яке вбрання обрати для першої вечері з Лазарусом Жаном? Від її чималого гардеробу майже нічого не залишилося. Уявляючи прийом у великому маєтку Кравенмор, Ірен відчувала сором – усі її речі здавалися вбогим дрантям. Приміривши дві єдині сукні, що більш-менш годилися для такого візиту, Ірен зіткнулася з несподіваною проблемою.

Відтоді як їй виповнилося тринадцять років, її тіло невпинно змінювалося, округлюючись в одних місцях і зменшуючись в інших. Тепер, коли вона наближалася до п’ятнадцятиріччя, її відображення у дзеркалі чітко давало зрозуміти, що з нею відбулися невідворотні трансформації, обумовлені примхами природи. Нова фігура не була створена для поношених дитячих вбрань строгого крою.

Незадовго до настання сутінків, коли довкола Блакитної бухти замерехтіли пурпурові відблиски, Симона Совель тихенько постукала до кімнати.

– Заходьте.

Жінка зачинила за собою двері й окинула приміщення швидким поглядом. Усі речі Ірен були розкидані на ліжку. Одягнена у просту білу футболку, дівчинка стояла біля вікна, дивлячись на далекі вогні кораблів. Симона глянула на струнку фігуру Ірен і подумки усміхнулася.

– Час летить, а ми навіть не помічаємо цього, правда?

– Я не можу влізти у жодну сукню, хоча дуже старалася, – відказала Ірен. – Мені прикро.

Симона підійшла до вікна й стала навколішки поряд із донькою. Вогні містечка в центральній частині затоки вкривали поверхню води золотими акварелями. Якусь мить мати з донькою милувалися дивовижним видовищем – сутінками над Блакитною бухтою. Усміхнувшись, Симона ніжно торкнулася щоки Ірен.

– Гадаю, це місце нам сподобається. Ти згодна?

– Чи сподобаємося ми йому?

– Кому? Лазарусу?

Ірен кивнула.

– Ми – чарівна родина. Він буде в захваті, – відповіла Симона.

– Ти певна?

– Краще відкинути сумніви, мадемуазель.

Ірен вказала на свій гардероб.

– Візьми одну з моїх суконь, – усміхнулася Симона. – Підозрюю, що вони личитимуть тобі більше, ніж мені.

Ірен злегка зашарілася.

– Ти перебільшуєш, – докірливо мовила вона.

– Час покаже.

Доріан підійшов до підніжжя сходів і побачив сестру в материній сукні. Він ошелешено витріщився на неї – такий погляд посів би перше місце на конкурсі роздивлянь. Ірен впилася у брата своїми зеленими очима й, загрозливо здійнявши вказівний палець, попередила його виразним жестом:

– Жодного слова.

Доріан мовчки кивнув, не в змозі відірвати очі від незнайомки з обличчям Ірен, яка розмовляла її голосом. Вираз його обличчя так розвеселив Симону, що вона ледве стримала усмішку. Посерйознішавши, жінка поклала руку хлопчикові на плече й присіла перед ним, щоб поправити фіолетову краватку-метелик, успадковану від батька.

– Синку, тебе оточують жінки. Доведеться звикнути.

Доріан удруге кивнув, виражаючи покірність і здивування. Коли настінний годинник пробив восьму вечора, вся родина вже одягла свої найкращі вбрання і приготувалася до урочистої події. Щоправда, в глибині душі вони помирали від страху.

Із моря дув легкий бриз, розхитуючи віти дерев у лісовій гущавині, що оточувала Кравенмор. Шарудіння листя доповнювалося відлунням кроків Симони та її дітей. Вони простували стежкою, що нагадувала справжній тунель, прорубаний у чорних непрохідних хащах. Блідий серп місяця марно намагався прорватися крізь щільну запону темряви, яка окутала увесь ліс. Щебетання невидимих пташок, що гніздилися у кронах гігантських вікових дерев, зливалося у тривожну літанію.

– Мені моторошно від цього місця, – зізналася Ірен.

– Дурниці, – поспішила перебити її мати. – Звичайний ліс. Ходімо.

Доріан мовчки крокував позаду, роздивляючись химерні тіні. Йому ввижалися зловісні силуети. Розбурхана уява малювала десятки демонічних істот, що зачаїлися поблизу.

– При денному світлі тут немає нічого цікавого – лише чагарники й дерева, – зауважила Симона, розвіявши мимолітні чари, якими насолоджувався Доріан.