Карлос Сафон - Вересневі вогні

Час від часу, коли можу відпочити від роботи на пристані, я сідаю на велосипед і прямую до мису, щоб подивитися на захід сонця з веранди, що нависає над бескидами. Там нікого немає, крім мене та зграї мартинів. Судячи з усього, птахи наділили себе правами нових мешканців, не навідавшись до жодної нотаріальної контори. З того місця досі видно, як місяць, піднімаючись над лінією горизонту, малює сріблясті візерунки, що довгою гірляндою простягаються до Печери кажанів.

Пам’ятаю, що якось я показав тобі цю печеру і розповів історію про злого корсиканського пірата, чий корабель затонув у гроті однієї штормової ночі 1746 року. То була вигадка. Не існувало ніякого контрабандиста, ніякого відчайдушного розбійника, який насмілився заплисти в той темний грот. На свій захист можу сказати, що це єдина брехня, яку ти почула від мене. Мабуть, ти одразу здогадалася, що я обманув тебе.

Цього ранку, коли я витягав сіті, що зачепилися за риф, у мене знову виникла галюцинація. На якусь секунду я «побачив» тебе на веранді Будиночка-на-мисі: ти мовчки дивилася в далечінь, як часто полюбляла робити. Мартини злетіли в небо, і я пересвідчився, що там нікого немає. Десь за туманами височіла гора Сен-Мішель, наче плавучий острівець, що сів на мілину.

Іноді я замислююся над тим, що всі покинули Блакитну Бухту, чкурнули подалі звідси. І лише я потрапив у пастку часу, марно чекаючи, що одного дня багряний вересневий приплив поверне мені щось вагоміше за спогади. Не зважай на мене. Такий ефект справляє на нас море: рано чи пізно воно все повертає, особливо спогади.

Якщо не помиляюсь, я відправив тобі сотню листів ( рахуючи і цей ) на вашу останню паризьку адресу, яку мені вдалося роздобути. Інколи я запитую себе, чи отримала ти бодай один із них, чи згадуєш ти мене і той світанок на Пляжі англійця. Може, так, а може, життя занесло тебе надто далеко від цих місць, від усього, що пов’язано з війною.

Тоді життя здавалося нам значно простішим. Пам’ятаєш? Хоча… навіщо я обманюю себе? Звісно, ти забула. Часом мені спадає на думку, що лише я, бідолашний дурень, досі живу спогадами про літо 1937 року – в моїй пам’яті закарбувався кожен день, коли ти була тут, поряд зі мною…

Коли Арман Совель помер, небесним склепінням пронеслася пурпурова комета, чий вогняний слід простягся аж до обрію. Люди, які пам’ятають ту ніч, присягаються, що на власні очі споглядали це видовище. Ірен, донька Совеля, нічого не бачила, але чарівний відблиск комети осяював її сни впродовж багатьох років.

Стояв холодний зимовий ранок, і вікна чотирнадцятої палати лікарні Сен-Жорж вкрилися тонкою плівкою інею, що нагадувала химерну акварель, де зображувалося місто у золотавих передсвітанкових сутінках.

Арман Совель тихо згас: одне ледь чутне зітхання, і все закінчилося. Його дружина Симона та донька Ірен підняли погляд, коли перші вранішні промені, що прорізали нічну темряву, прикрасили світлими смугами стіни й підлогу палати. Молодший син Доріан спав на стільці. У палаті запала зловісна тиша. Не було жодної потреби щось казати, аби зрозуміти те, що сталося. Після шести місяців страждань чорний привид хвороби, назву якої хлопчик ніколи не міг вимовити, забрав життя Армана Совеля. От і все.

Отак розпочався найгірший рік в історії родини Совелів.

Арман Совель забрав з собою в могилу свою харизму і заразливий сміх, проте його численні борги не вирушили з ним в останню подорож. Невдовзі цілий легіон кредиторів і різноманітних хижаків у сюртуках, які могли похвалитися почесними званнями, взяв собі за звичку навідуватися до помешкання Совелів на бульварі Осман. Формальні візити ввічливості змінилися завуальованими погрозами, а трохи згодом – арештом майна.

Престижні коледжі й елегантні вбрання залишилися в минулому. Для Ірен та Доріана настав період тимчасових підробітків і скромнішого одягу. Таким був початок стрімкого спуску Совелів у безодню реальності. Найтяжче випробування на цьому тернистому шляху випало на долю Симони. Хоча вона повернулася на посаду шкільної вчительки, її зарплати не вистачало, аби зупинити лавину боргів, що пожирала весь сімейний бюджет. Звідусіль на них обрушувалися нові документи з підписом Армана й нові несплачені векселі; на кожному кроці їх підстерігали нові бездонні чорні діри.

Саме тоді маленький Доріан запідозрив, що половину населення Парижа складають юристи й лихварі – особливого виду щури, що кишать на поверхні. Приблизно у той час Ірен погодилася підпрацьовувати в танцювальній залі (без відома матері). Вона танцювала з солдатами – сором’язливими, наляканими підлітками, отримуючи за це заняття кілька монет. (На світанку дівчинка складала зароблені гроші в коробку, яку Симона ховала під холодильником.)