Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Солдат гадав: той подвиг, що здійснив
на морі, повторити він не зможе,
тепер жде ремесло його негоже.
Іспанією, стримуючи гнів,
блукав похмурий і від тоскних днів
у мріях він шукав розраду, й схоже
в минулому знайшов, віднині, отже,
він лицарем Роландо тільки й снив.
Стояв посеред поля сам-один
і милувався сонцем призахідним,
здавався сам собі самотнім, бідним,
не знаючи, чим володіє він;
до нього із химерних мрій тимчасом
вже Дон Кіхот і Санчо мчали разом.

Із вулиць тих, де вечорами дуже
яскраве сонце, певно, є одна,
якою я востаннє йшов байдуже
і навіть не гадав, що це вона,

покірливий Тому, хто міру всьому
встановлює й свої всевладні норми
для тіні, сну та будь-якої форми,
що тчуть життя, щоб розпустить потому.

Якщо все має строки невідомі
й останній раз, і все, й ніколи більше,
хто скаже нам, із ким у цьому домі
востаннє попрощались ми раніше?

Ніч врешті відступає ефемерна,
і в стосі книг — над ними у господі
тінь ламана нависла та химерна —
є та, що прочитати її годі.

На Півдні різні двері незабутні
є й смоківниці, й кам'яні скульптури;
вони для моїх кроків недоступні,
неначебто не справжні, а з гравюри.

Якісь ти двері зачинив навіки,
є люстро, що тебе чекає марно;
і розстань ти не проминеш безкарно:
чатує Янус там чотириликий.

Якийсь твій спомин пам'яті глибини
від тебе вже сховали безнадійно;
до джерела не спустишся спокійно
ні в ніч ясну, ні сонячної днини.

Ти не повториш ті слова славутні,
що мовив перс про птаство і троянди,
коли на схилі дня у мить розради
сказати схочеш речі незабутні.

А озеро, а Рони [26] Натяк на женевську юність поета. плин в безмежжі,
все давнє, що живе в моєму серці?
Мов Карфаген забудеться — пожежі
й пишнота Риму візьмуть гору в герці.

Мені перед світанком гомін чути
юрм, що у далеч вирушають, певне;
це все колись улюблене й забуте:
час, простір, Борхес йдуть навік од мене.

У першому із безлічі рядків
гекзаметрів залізних грек натхненний
величну музу зве й вогонь таємний,
щоб оспівати Ахіллесів гнів.
Він знав, що інший — Бог — в кромішній тьмі
труди людини враз проймає світлом.
Що всюдисущий Дух ширяє світом,
напишуть згодом у Святім Письмі.
Знач и ть своїх обранців за життя
безжальний безіменний Бог всевладно.
Він Мільтону дав пітьму непроглядну,
Сервантесу — вигнання й забуття.
Йому належить все, що час донині
у пам'яті зберіг. Нам — рештки тлінні.

З усіх троянд, що на землі цвіли,
з усіх, які поглинув час назавжди,
нехай для однієї лиш троянди
ні забуття не буде, ані мли.
Згадать її судилося мені,
безмовну скромну квітку цю — останню,
що Мільтон до лиця у днину давню
підніс, не в змозі бачити її.
О ти, якою б не була колись
в саду, що зник давно вже, загадкова
трояндо біла, жовта, пурпурова,
як у його руках, на світ з'явись,
невидима, у цьому вірші знов —
слонова кістка, золото чи кров.

Хоча сумний кощавий дворянин
весь час долати рвався перешкоди,
подейкують, що в пошуках пригоди
з бібліотеки не виходив він.
І хроніка його перипетій,
його звитяг трагікомічна слава —
це зовсім не Сервантеса уява,
а хроніка його нестримних мрій.
Це жереб також мій. Я мусив щось
безсмертне і важливе поховати
в бібліотеці, де колись читати
історію ідальго довелось.
Хлопчак гортає сторінки повільно,
його щось невиразне вабить сильно.

Легенда мовить, владар був один
на Сході, й слави він зажив людської,
бо від пишноти і нудьги двірської
тікав і розчинявся в юрбах він,
щоб десь у передмісті, без мети
блукаючи, позбутись дум настирних;
як той Гарун, емір всіх правовірних,
Господь серед людей бажає йти
й народжується від простої жінки,
як всі род и , що зникли вже навіки,
весь світ йому відкритий, всі путі,
вода, повітря, хліб, камінна брила,
а потім кров, тортури, знавісніла
юрба і цвяхи, й страта на хресті.

Світає, і від сновидінь до сну
загального роблю я спробу втечі,
сподівані місця займають речі,
і день новий приходить впервину,
і йде вчорашній день марудний геть,
а з ним — політ птахів і рух народів,
і Рим, і Карфаген, і дух походів,
полки, яким несло залізо смерть.
А ще приходить все, що знаю я:
мій голос, страх, лице і доля врешті.
Якби в новім пробудженні — у смерті
знайшовся час, який моє б ім'я
забув і все, чим був я за життя!
Якби в той ранок взнав я забуття!