Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Химерні тіні, звичаєм своїм
як завжди на Липневому бульварі
вони стоять — такі ж старі примари
і лютий голод дошкуляють їм.
Коли західне сонце на межі
цих передмість шле промені останні,
вони приходять, мертві та фатальні:
їх ждуть дівки, і присмерк, і ножі.
В переказах, у відзвуку струни,
в речах непоказних, в чиємусь свисті,
в обличчі, у ході — у цьому місті
живуть сумною славою вони,
коли рука на затишнім подвір'ї
настроює гітару в надвечір'ї.

Було в Бальванері [36] Район Буенос-Айреса. це, —
пригадую ніч ту давню,
коли у розмові хтось
згадав Хасінто Чіклану.

Іще хтось оповідав
про бійку і ніж убивці;
крізь роки нам світить блиск
тієї лихої криці.

Ім'я це хтозна-чому
мені не дає спокою;
цікаво, як виглядав,
людиною був якою.

Високий і щирий був,
із усмішкою ясною,
він голос не піднімав,
вмів важити головою.

Так впевнено по землі
ніхто не ступав повіки,
народжений водночас
для любощів і для бійки.

Над патіо і садком
звелися вежі химерні,
і раптом ця нагла смерть
на вулиці в Бальванері.

При тьмяному ліхтарі
одне тільки в око впало —
це тіні кількох людей
і леза зміїне жало.

Можливо, в ту саму мить,
як біль пройняв його тіло,
збагнув, що в останню путь
збиратися личить сміло.

Лиш Богові зазирнуть
вдалося в цю щиру душу,
а все, про що вам співав,
вгадав я, ім'я почувши.

Чесноти є, від яких
ніхто на землі не плаче,
і першою серед них
назву я хоробру вдачу.

Хай славиться мужність скрізь,
надія повік не марна;
мілонгу я присвятив
тобі, Хасінто Чіклана.

Мануель Флорес помре,
бо так вже ведеться всюди:
спочатку живуть на світі,
а потім вмирають люди.

Та гірко з життям прощатись,
останньої ждати миті,
бо жити мені так любо
і звично на цьому світі.

Дивлюся в досвітній тиші
на руки свої, на жили
й дивуюся: власні руки
здаються мені чужими.

Я стріну чотири кулі
і вмить в забуття полину.
Сказав же мудрець немарно:
народжує смерть людину.

О, скільки очам відкрилось
за довгу мою дорогу!
Хто знає, що вздріють очі,
як душу я ввірю Богу.

Мануель Флорес помре,
бо так вже ведеться всюди:
спочатку живуть на світі,
а потім вмирають люди.

Змінились форми сну мого: доми
тепер червоні сняться з передмістя,
й побронзовіле витончене листя,
ласкавий хмиз і чистота зими.
Земля немов постала з давнини,
прекрасна, як на сьомий день Творіння.
Є сум якийсь у присмерку й змужніння,
відлуння давнє Біблії й війни.
Десь жде мене Америка. А нас
тут запевняють: сніг впаде вже скоро.
Повільність нині і короткість вчора
я відчуваю в надвечірній час.
Блукаю я завулками твоїми,
Буенос-Айрес, де б не був — я з ними.

Всі дні буття — в одному дні людини:
від того, як почався часу лік,
і грізний Бог назавжди передрік
всі інші дні й майбутні невзгодини,
до того дня, як води швидкоплинні
земного часу вернуться назад
до Вічності, і згасне все підряд —
майбутнє, вчора — все моє донині.
Між досвітком і ніччю величава
історія земна, весь плин сторіч
приховані: юдея путь крізь ніч,
руїни Карфагена, пекло й слава.
Молю відваги й щастя в Бога я
дістатись до вершини того дня.