Не мовчазніші дзеркала, ніж ти,
не скрадливіші в досвітку манери;
подоба — в сяйві місячнім — пантери,
що нам дано здаля спостерегти.
Тебе шукаєм марно ми, й хтозна,
який закон нас спонукає вищий;
ти — за зах о ди сонця й Ганг давніший,
вони твої — самотність, таїна.
Ти пестити себе руці моїй
поблажливо даєш. Змирився навіть
з її любов'ю в схожій на непам'ять
тій вічності, де ти живеш, гордій.
Ти в іншім часі. Наче сон чудовний,
цей простір твій — ти його вл а дар повний.
Іст-Лансінг [40] Місто в США.
Дні та ночі
переплетені (interwoven) пам'яттю й страхом,
страхом, що є різновидом надії,
пам'яттю — так ми звемо шпарини в дитячому забутті.
Мій час був завжди дволиким Янусом,
що дивиться на захід і схід;
сьогодні я хочу оспівати тебе, найближче майбутнє.
Краї Святого Письма та сокири,
дерева, на які я дивитимусь, але їх не побачу,
вітер з птахами, яких я не знаю,
прохолодні приємні ночі,
що минуть, поринувши в сни і, можливо, в вітчизну,
світляні ключі й двері, що обертаються, —
вони з часом зробляться звичними,
пробудження, коли я казатиму: сьогодні є сьогодні,
книги, які пізн а є моя рука,
друзі й подруги, які будуть голосами,
жовті піски зах о ду — єдиний колір, що лишився мені,
я оспівую все це й так само
нестерпну пам'ять про знайомі місця у Буенос-Айресі,
де я не був
і не міг бути щасливим.
Я оспівую передвістя твого заходу, Іст-Лансінг,
слова, які я диктую, можливо, точні,
та вони виявляться фальшивими,
бо дійсність незбагненна,
а мова — це порядок незмінних знаків.
Мічиган, Індіана, Вісконсин,
Айова, Техас, Колорадо, Аризона —
я спробую вас оспівати.
Хтозна, до часу жовтого заходу
скільки разів дивитимусь ще я,
як взад-вперед могутній тигр бенгальський
ту путь, яка судилася йому,
повторює в своїй залізній клітці,
не знаючи, що це його тюрма.
Ще й інші тигри з'являться потому,
і серед них — вогненний тигр Блейка;
ще й інше буде золото потому,
метал жагучий той, що ним був Зевс,
кільце, що після дев'яти ночей
дев'ять кілець [41] Стосовно кільця дев'яти ночей цікавий читач може звернутися до розділу 49 «Молодшої Едди». («Молодша Едда» — твір ісландського письменника Сноррі Стурлусона (1178—1241), до якого, як до важливого джерела з давньоскандінавської міфології та поетики, часто звертався Х. Л. Борхес.) Кільце називалося Драупнір. (Прим. авт.).
породжує, а ті
знов дев'ять, і кінця немає цьому.
Із плином літ покинули мене
всі інші пречудові кольори,
й сьогодні залишаються зі мною
примарне світло, неминучий морок
і золото первісне.
О тигри, о зах о ди, о сіяння
епічної поезії та міфу,
о найдорожче золото — волосся
твоє, якого прагнуть мої руки.
Зі збірки «Незбагненна троянда»(1975)
Ось череп, таємниче серце, карк,
дороги крові — їх не бачать очі,
і лабіринти сну, Протея ночі,
а ще, звичайно, тельбухи й кістяк.
І все це я. А ще невірогідне:
я також пам'ять і про меч один,
і про самотнє сонце призахідне,
що перейшло у злато, морок, тлін.
Я той, хто виглядає кораблі,
я — старовинна книга чи картина,
якій набриднув час, я — та людина,
що заздрить всім, хто вже лежить в землі.
Але найбільш вражає те, що в тиші
слова складаю саме я у вірші.
Ані пітьм и , ні хаосу. Пітьмі
потрібні очі, щоб у них завмерти,
як тиші й звукам — вуха, як предмети
свічаду, щоб у нім жили, німі.
Ні простору, ні часу. Дивна річ,
немає навіть божества якого,
щоб вигадало тишу ще до того,
як перша в часі нескінченна ніч
спаде. Не встигла зрушення могутнє
почати Гераклітова ріка,
що плине із минулого в майбутнє,
із забуття у забуття, стрімка.
Та щось уже чекає благостині.
Буть світовій історії. Віднині.
Коли опівнічні годинники передвістять
великодушний час,
я помандрую далі, ніж веслярі Одіссея,
у край сну, недосяжний
для людської пам'яті.
У тім глибиннім краю я знаходжу рештки того,
що не в змозі збагнути:
прості трави,
дещо інших тварин,
розмови з мерцями,
обличчя, що насправді є масками,
слова стародавніх мов,
а часом неймовірний жах,
який може вселити в нас день.
Я зроблюся всіма чи ніким. Зроблюсь іншим,
яким я мимоволі є, тим, хто дивиться
той інший сон, моє неспання,
оцінюючи його з покірливою усмішкою.
Читать дальше