Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Відколи я прийшов в цей світ широкий,
де вод глибінь і стиглий виноград,
ретельний час, у пам'яті короткий,
крав форми світу в мене всі підряд.
Стирали поступово дні та ночі
обличчя любі й літери чужі,
на марні книгозбірні й стелажі
вважають марно виснажені очі.
Червоний, синій — два порожні звуки,
туман суцільний. Люстро, на біду,
зробилось сірим. В темному саду
троянду темну пестять мої руки.
Лишились жовті форми й на додачу
кошмарні сни — єдине, що я бачу.

Чиї вони, мої минулі дні?
Маленького женевця, що у тиші
гекзаметром складав латинські вірші,
яких роки позбулись очисні?
Чи хлопчика, що в книгозбірні міг
годинами дивитися на карти
або малюнки згубливі шукати
пантери й тигра на сторінках книг?
А чи того, хто двері, за якими
вмираючий відходив чоловік,
відкрив й лице, що згасло вже навік,
поцілував вустами боязкими?
Я той, що їх на світі вже нема.
І ними бути зараз вже дарма.

Мої книги (вони не знають про моє існування) —
така ж частка мене, як це обличчя
з сірими скронями та сірими очима
(я марно шукаю їх у дзеркалах
і дотикаюся долонею до них).
Я не без логічної прикрості думаю
про те, що найважливіші слова,
які визначають мене, містяться на цих сторінках
(що не знають, хто я такий),
а не на тих, що я написав.
Нехай так. Голоси небіжчиків
лунатимуть у мені до скону.

Сон про гіганта, що йому наснивсь,
життєве ще в Бретані мав начало;
він рветься в бій, насунувши забрало,
і Росинант вже перейшов на рись.
А вітер дме, й противитись невміч
дивам — махають вітрякові крила.
Кінь падає, і зброя не вціліла,
та — хай там що — а це буденна річ.
Впав рицар, не здолавши перешкоди,
і добре бачив це сусідський син,
проте не взнає він кінця пригоди,
бо вирушить до Індій скоро він,
і сном посеред дикої природи
йому здадуться вершник той і млин.

З яких англійських давнішніх лугів
чи з перської гравюри, чи, можливо,
з минулого прийшла вона, щоб диво
збулось, і нею я сьогодні снив?
Луг перетнула і, неначе враз
у золоті вечірнього світила
розтанула ця олениця біла,
вся — забуття і пам'ять водночас.
Ті числа, що підвладний їм цей світ,
дали тебе для сну, не в володіння;
можливо, знов тебе в мить сновидіння
я стріну, оленице, з плином літ.
Я також сон, й триватиму насилу
я довше сну про оленицю білу.

Зоря була не золота — залізна.
Тут із морського порту та пустині,
кількох чоловіків і широчіні
пейзажів гартувалася Вітчизна.
Були війна з іспанцями в тім гарті
і мужність, і ворожа сила бита.
Бразилія й тиран. Несамовита
історія. Стояло все на карті.
Червоні цифри справжнього величчя,
цей мармур, ці фігури героїчні,
парламенти і фрази патетичні,
усі оці сторіччя й двохсотріччя —
лиш вбогий попіл, тьмяний відблиск, дим
вогню, що вирував тут перед тим.

Я катом став, хоч вийти в жертву міг.
Вогнем я душі очищав, а власну
аби спасти, молитву повсякчасну
творив, до сліз вдавався та вериг.
В автодафе я здрів, що сам прорік:
багаття милосердно тріпотіло
й судомилося голе грішне тіло,
і сморід був, і чувся смертний крик.
Я вмер. Забув всі зойки і слова,
та знаю я, що каяття огидне —
це злочин, разом з першим їх вже два,
їх вітер часу пожене, і згине
назавжди каяття моє і гріх.
На жаль, я змарнував безглуздо їх.

Багато раз вмирав і жив я тут.
На Карвахаля озивавсь, Кабреру…
Вино до дна хилити мав манеру.
Я — архетип. Вони — звичайний люд.
За Хрест і за Іспанію на бій
я йшов. І цілий континент великий
я підпалив, бо він невірний, дикий.
В Бразилії ніс прапор полковий.
Ані Христу, ні королю, ні злоту
ніколи б не зробити цю роботу —
впокорити язичників, зате
моя тут добре прислужилась шпага,
а ще завзяття в битвах і відвага.
Я мужньо бився. Інше все пусте.

Ти так хотів, щоб вмерли водночас,
твоя душа велика й тіло. В іншу
тінь увійти хотів, щоб страхом тишу
чи болем не розбуркати невчас.
Спокійно ти чекав останню мить,
як кулі батько твій на полі бою.
Війна не розпустила над тобою
звитяжність: парка [46] У давньоримській міфології — богиня долі. перетяла нить.
Ти помирав усміхнений, сліпий.
Не сподівався в потойбіччі, схоже,
нічого ти побачити, та, може,
тінь твоя вздріла архетип, який
грек вимріяв. Ключ від якої днини
ховає мармур — тайна для людини.