Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Подумати тільки, що її б не було
без цих кволих знарядь — очей.

О дні, що віддані зусиллям марним
забути біографію поета
мізерного Південної півкулі,
якому феї чи то зорі тіло
дали таке, що не лишило сина,
і сліпоту — півтемряву й в'язницю,
і старість — передвісницю сконання
і славу, що її ніхто не гідний,
і звичку вимережувати вірші,
і давню пристрасть до енциклопедій,
ґрунтовних мап і матової кості
слонової, й невиліковну тугу
за звуками латини, і окремі
картини Единбурга та Женеви,
що в пам'яті лишились, забуття
імен і дат, культ Сходу, що його
різноплемінний Схід не розділяє,
і переддень непевної надії,
а ще етимології нестримність
і мови саксів речення залізні,
і місяць, який завжди нас вражає,
і кепську звичку цю — Буенос-Айрес,
смак грона виноградного й води,
й какао, солоднечу мексиканську,
якісь монети, пісковий годинник, —
поета, що одного дня, такого ж,
як безліч інших, змириться з цим віршем.

Він потай від усіх, і навіть люстра,
сьогодні кілька сліз людських пролив.
Не може знати він, щ о споминають
усі ті речі, які варті сліз:
краса Єлени (він її не бачив),
ріка нестримна швидкоплинних літ,
рука Ісуса на розп'ятті римськім,
і попіл спаленого Карфагена,
а також соловей угорця й перса,
коротке щастя і наступна туга,
слонова кістка й мелодійні строфи
Вергілія, що труд мечів уславив,
і дивовижні форми хмар в усі
нові та неповторні надвечір'я,
і ранок, що повинен стати днем.
Там, за дверима, створений з любові,
самотності та часу чоловік
в Буенос-Айресі оплакав щойно
усі ці речі.

Ми — річка, на яку ти, Геракліте,
пославсь. Ми — час. Його незмінний плин
усе несе з собою: левів, гори,
оплакану любов і попіл втіхи,
оманливу надію нескінченну,
і пишні назви царств, що стали тліном,
гекзаметри і грецькі, і латинські,
сумне похмуре море на світанні,
і сон, цей передчасний присмак смерті,
і воїна, і зброю, й монументи,
і Януса обличчя, незнайомі
одне із одним, й лабіринти з кістки
слонової — їх тчуть на шахівниці
фігури, й Макбета червону руку,
що здатна закривавити моря,
й годинників таємний труд в пітьмі,
і люстро, що глядить собі невпинно
у інше люстро, й їх ніхто не бачить,
сталеві плити і готичний шрифт,
шматочок сірки у шухляді шафи,
а ще нічниць важкі тривожні дзвони,
світанки, надвечір'я і відлуння,
твань і пісок, і ягель, й сновидіння.

Я — о брази всі ці, а більш нічого:
нудьга їх кличе і тасує жереб.
Із них я, попри сліпоту та кволість,
створити мушу свій нетлінний вірш
і (це моя повинність) врятуватись.

Ті письмена, що їх за довгі роки
лишили інші і твій страх згадав,
тебе вже не спасуть, бо нині став
ти центром лабіринту — твої кроки
його зіткали. Не спасуть страждання
Ісуса та Сократа, ані той
Сіддхартха [58] За індійською міфологією, син великого царя Суддходани з роду Сонця, майбутній Будда. золотий, що, як герой,
смерть у саду прийняв у час смеркання.
І слів тобою мовлених тьма-тьменна
й написаних — все тлін і все дарма,
і в Долі співчуття до нас нема,
і Божа ніч насправді нескінченна.
Матерія твоя — час, що струмить.
Ти в ньому — кожна одинока мить.

Людина, котра вирощує сад, як того хотів Вольтер.
Людина, вдячна за те, що на землі існує музика.
Людина, котра з радістю відкриває походження слова.
Двоє службовців, які в кав'ярні на Півдні мовчки
грають у шахи.
Гончар, який задумує колір і форму.
Друкар, який вправно набирає цю сторінку,
хоч вона йому, може, й не до вподоби.
Жінка та чоловік, які читають
останній тривірш якоїсь поеми.
Людина, котра пестить сплячу тварину.
Людина, котра виправдовує або
прагне виправдати зло, що їй вчинили.
Людина, вдячна за те, що на землі був Стівенсон.
Людина, котра воліє, щоб мали рацію інші.
Ці люди, незнайомі між собою, рятують світ.

Мене розпинають, і я мушу бути хрестом і цвяхами.
Мені простягають келих, і я мушу бути цикутою.
Мене ошукують, і я мушу бути брехнею.
Мене спалюють, і я мушу бути пеклом.
Я мушу втішатися й дякувати за кожну мить.
Я живлюся всім, що тільки є.
Я знаю справжню ціну Всесвіту,
приниженню, радості.
Байдуже, щастить мені чи не щастить.
Я — поет.