(Лише боги можуть обіцяти, бо вони безсмертні.)
Я подумав про місце, призначене для картини, де та ніколи вже не висітиме.
А потім я подумав: якби вона була тут, з плином часу вона зробилася б іще однією річчю, ще однією дрібничкою чи деталлю мого дому; тепер вона безмежна, нескінченна, здатна набути будь-яких форм і кольорів і не прив'язана до жодного.
Вона певним чином існує. Вона житиме й сильнішатиме, наче музика, і залишиться зі мною до кінця. Дякую, Хорхе Ларко.
(Люди також можуть обіцяти, бо в обіцянці є щось безсмертне.)
Ціпок, монети, шахівниця, карти,
замок, нотатки — за короткі дні,
які ще залишилися мені,
ніхто вже їх не встигне прочитати.
І книга, і — між сторінками — згадка
про незабутній і забутий час:
поблякла і засушена фіалка,
червоне люстро, у якім не згас
оманний блиск зорі. О, скільки їх —
напильників, порогів, цвяхів, склянок —
речей, що нас стрічають кожен ранок,
незрячих і напрочуд мовчазних.
Їм жити попри наше забуття,
не знаючи, що ми пішли з життя.
Воліє віршем перса голос мій
знов нагадати: час — снувальник мрій
пожадливих, якими є усі ми,
їх Мрійник розкидає потайний.
Стає золою той вогонь, що згас,
і тліном плоть, ріка — це водночас
життів, твого й мого, минущий образ,
що поступово витікають з нас.
Бундючність зводить монумент дарма,
бо це, як вітер: є — і вже нема,
для вічного Творця століття ціле —
лиш мить, яка минулася притьма.
Спів золотого солов'я звучить
лиш раз єдиний серед верховіть
на схилі ночі, а жадібні зорі
свій скарб не полишають ні на мить.
Ти пишеш вірш, а місяць-молодик
до нього лине, як над ранок звик
до твого саду линути, та в ньому
тебе уже не знайде він повік.
Взірцем для тебе зробиться сповна
нехай криниця: хоч непоказна,
та нечисленні о брази одвічні
у присмерку відсвічує вона.
І місяць перса, й надвечір'я ці,
і боязкі прощальні промінці
повернуться. Сьогодні — день вчорашній.
Ти — ті, хто стали тліном. Ти — мерці.
Ізраїлю, не загубився ти,
бува, у лабіринті рік правічних
моєї крові? У місцинах звичних,
де кров — твоя й моя — могла текти?
Втім, це байдуже. Книга є свята —
усі часи й події від Адама
відтворені у ній: і давня драма
та пам'ять про розп'ятого Христа.
Ти в книзі тій; обличчя в ній відбиті,
немов у люстрі, всі, що в письмена
ці заглядали; здавна всім на світі
являє Бога грізний вид вона.
Хвала тобі: ти ревно на сторожі,
Ізраїлю, борониш мури Божі.
Поля далеких прабатьків моїх
полями Асеведо звуться й досі;
їх годі осягнути, я не в змозі,
як не силкуюсь, уявити їх.
Мої роки збігають, та не встиг
уздріти край, де предків мчали коні,
й все, що їх очі бачили невтомні:
світанки, зорі, куряву доріг.
Усюди є поля. Їх бачив скрізь —
в Айові, і на Півдні, і в Юдеї,
там, де Ісуса ноги в Галілеї,
ступаючи, топтали верболіз.
Вони — мої. Вони в моїм житті:
в бажанні неясному, в забутті.
Зі збірки «Золото тигрів» (1972)
Де те життя, що я у плині літ
щасливо міг прожити чи невдало
і не прожив? Що в цьому світі мало
на шпагу обернутись чи на щит,
але не обернулось? Предок мій,
перс чи норвежець, де подівся з часом?
Де я не скористався дивним шансом
не сліпнути й забуть, хто я такий?
Де кітва й море? Де жадана мить
спокóю, що дарує селянину
погідна ніч за клопітливу днину
так, як література це велить.
Я думаю й про подругу тужливо,
яка ждала і досі жде, можливо.
Є вулиця одна, і дім один,
і певні двері, і дзвінок — я знаю,
там давній присмак втраченого раю:
вечірньої пори для мене він
зачинений. Та кожен раз ізнов
до мене голос той жаданий лине:
його я чую в самотині днини
і в тиші ночі, що таїть любов.
Ні, все мара, бо інший жереб мій:
це грішна пам'ять, роздуми похмурі
і відданість одній літературі,
і врешті прикра смерть, і супокій.
Один лиш камінь хочу. Прошу тільки
якісь дві дати й забуття навіки.
Religio medici, [39] «Релігія лікаря» (лат.), написаний 1643 року твір англійського лікаря та письменника Томаса Брауна (1605—1681).
1643
Спаси мене, о Господи! Нема
мольби до Когось в цих словах, благання.
Їх слабкість підказала в мить вагання,
я їх пишу, бо душу страх пройма.
Монтень казав це, Браун і якийсь
іспанець: від мене самого, Отче,
спаси! Від злата, що забрали очі
у темряви, забуток ще лишивсь.
О, як я хочу стати забуттям
і мармуром — спаси мене від цього;
не дай мені знов бути, хоч недовго
тим, ким вже був, колишнім жить життям.
Що шпаги зачервонені й списи?!
Від сподівання, Господи, спаси.
Читать дальше