Поль Елюар: Вибрані вірші

Вульґарна хтивість і убога таїна —
Небачені.

Я знаю вас, барва дерев і міст,
Між нами — прозористо зазвичай
Між позирками світлими.
Вона пливе по каменях
Перевальцем, немов вода.
З одного боку мого серця діви меркнуть,
З другого — рука ласкава на схилі пагорбів.
Закрут з дещицею води провокує це падіння,
Це місиво дзеркал.
Світло прозірности, що й оком не моргну,
Не ворушусь,
Я говорю
Й коли дрімаю, —
Моя шия — це перстень на знамені з тюлю.

Я виходжу під руку з пітьмою,
Я — насподі пітьми,
Сам.

Жалість — щонайвища, і тут можеш залишитись,
Цнота змушує продавати милостиню своїх грудей,
А благодать заплуталася в ниточках своїх повік,
Вона вродливіша за ті скульптури, що на терасах,
Вона — суворіша,
Вона — насподі разом з камінням і пітьмою.
Я повернув її.
Бо світло саме тут дає останній бій.
Якщо я засинаю — це щоб уже не мріяти.
Тоді яка ж то буде зброя мого тріумфу?
В моїх розплющених очах сонце робить прорізи,
О сад моїх очей!
Тут всі плоди, щоб змалювати квіти,
Квіти ночі,
Вікно із листя
Раптом відчиняється в його обличчі.
Куди ж я притулю свої вуста, природо безберега?

Жінка вродливіша, ніж світ, де я живу,
І я склепляю свої повіки.
Я виходжу під руку із пітьмою,
Я насподі пітьми,
Де на мене чекає пітьма.

Зі стелі з бабкою
Звісилось нестямне дитинча
І пильно втупилось в траву,
Довірливо підвівши очі:
Легкий туман облизується, наче кіт,
Котрий звільняється зі своїх снів.
Дитина знає — світ починає карати:
Все прозоре,
Бо місяць саме посеред землі,
Бо листя все покрило небо.
І все це ув очах дитини,
В її очах, глибоких і печальних,
Як білі ночі,
Що родять світло.

Сльози в очах бринять, а біди в бідолах,
Гіркі безбарвні сльози світяться в очах.
Йому байдуже все, він весь скорився долі,
Бо в'язнем сумно бути, та ще сумніш на волі.

Журні часи — довкруг пітьма, — немає ради,
Не проганяй сліпого з дому. Дужі, глянь,
Сидять по тюрмах всі, слабкі обсіли владу,
На троні королева, а король стоїть.

Зітхання й посмішки, прокльони й лихослів'я
Гниють в ротах німих і ув очах нікчем.
Нічого не чіпай: те палить, бо спалить, пропече!
Руками затули від сорому обличчя.

Пітьма...
Довкруж все горе світу,
Лиш на вершині гір
Мого кохання голий звір.

Шаблями сновидінь прорита у пітьмі
Чарівна борозна, яка нас розлучила.
Де щирий діамант, медаль усяка — фальш
Під небом осяйним земля уже незрима.

Вид серця сполотнів — пожухли барви всі,
Сніги засліплені і сонце нас шукає.
Ми кидаєм його, та обрій крила має
І ген удалині зникають вади всі.

Твій злотовустий рот — мій не заради сміху,
В твоїх сяйних словах такий прекрасний смисл,
Що у ночах років до скону з юних літ
Я чую голос твій в усіх відлуннях світу.

У шовковій зорі, де холод зачаївсь,
А хіть так небезпечно ніжно марить снами,
В руках у сонця всі тіла заледь проснувшись,
Тремтять від думки знов здобуть свої серця.

Пригадую ліси зелені і тумани,
Заплющив очі і — тепер я у тобі,
Вслухаюся життям — не можу зруйнувати
Страшні дозвілля, що дала твоя любов.

Якщо я вам кажу: «Я зрікся всього»,
Значить, вона не плоть з моєї плоті,
Я похвалитись цим не міг ніколи,
Це неправда,
Й туман густющий, де я блукаю,
Про мене зовсім він не знає.

Віяло губ її і відблиски очей, —
Про це лиш я один вам можу розповісти,
Лиш я один в облозі
Цих дзеркал, таких прозорих, що крізь мене
повітря плине,
І це повітря — коханої обличчя,
Кохане і жадане — твоє обличчя,
І тобі, котра не має імени й котру ніхто не знає,
Море каже: «Ти за мене вища», небо каже:
«Ти за мене вища»,
Зорі тебе віщують, хмари тобою марять,
І кров, що розлита в найліпші хвилини,
Щедроти кров,
Тебе підіймає на радості крилах.