Поль Елюар - Вибрані вірші

Ніч найдовша а шлях найясніший
Лампи я до вас ближче ніж світло.
Метелик птах звички
Розбите колесо моєї втоми
В ньому мій добрий гумор
Порожній знак і знак
На віялі курантів.

Мерехтливе сонце
Порожній знак і знак на віялі курантів
Лагідним пестощам рукою на небі
Птахам що ледь розгортають книгу сліпих
То одним крилом то другим між цією годиною та наступною
Малюючи обрій крутячи тінями
Що світ обмежують коли я опускаю очі.

Серце на дереві, можеш знічев'я його зірвати,
Усмішка, сміх, сміх і ніжність з інших світів.
Переможений, переможець святий і чистий як ангел,
Разом з деревами в небо злітаєш.

Десь плаче красуня, яка б хотіла боротись,
Але знеможена спить біля підніжжя схилу.
І хай би яке було небо печальне й прозоре,
Не закохатися в неї, уздрівши її, неможливо.

Дні наче стиснуті пальці.
Квіти засохли, насіння пропало,
Літня спекота великих морозів чекає.

Глянути оком мерця. Розмалювать порцеляну.
Музика, білі оголені руки.
Вітри із птахами злилися — небо міняє барви.

Намалюйте мого портрета.
Він зміниться, щоб заповнити всі порожнечі.
Намалюйте мого портрета без галасу, лише тишею,
Якщо тільки не — якщо він — попри — за винятком
Я вас не чую.

Йдеться, не йдеться більше.
Я хотів би бути схожим —
Неприємний збіг обставин, між іншими великими
справами.
Невтомно, голови перев'язані
Руками моєї діяльности.

У присмерку тонули ластівки. Сичі
Розтяли сонце враз і важко так нависли,
Немов пустельника важезні кроки тисли
На ґрунт, яким ступав удень і уночі.

На голови лягли тонкі шаблі смеркання.
Відвага пропекла жінок, що поміж нас,
Із їхніх вуст зривались крики і волання,
Чоловіки вклякали на колінах враз.

Смеркає, ластівка шугнула ген у полі,
Втихає павітер, останній промінь згас,
І перед зором всесвіт розчахнувся враз,
Якого осягнути не дано ніколи.

Чарівний птах мені являє світло,
Воно яскраво сяє у його очах.
Він співає, сидячи на клубку омели
В осерді сонця.

Очі співочих птахів
І їхні пісні про гнів чи тугу. —
Мені заборонили вийти з цього ложа.
Я збавлю в ньому все своє життя.

Зоря в краях нещадних
Все більше схожа на забуття.
І коли розчулена жінка засинає на світанку,
Голова перша осяває її падіння.

Сузір'я,
Ви наслідуєте обриси її голови.
Тут усе мерхне:
Краєвид виповнюється, лиця зашарілись,
Усе довкола зменшується і плине в моє серце
Зі сном.
Хто ж хоче тут заволодіти моїм серцем?

Я ще не спав ніколи в таку чарівну ніч.
Жінки, що у саду прагнуть мене обняти —
Опори неба, дерева незворушні
Стискають морок, що їх облягає.

Жінка з блідавим серцем
Вбирає ніч у свої одежі.
Кохання оголило ніч
На своїх грудях, на дотик невідчутних.

Як втішитися цим усім?
Радше все зітерти.
Чоловік усіх душевних порухів,
Усіх пожертв і всіх завоювань
Спить. Він спить, він спить, він спить.
Зітханнями своїми він окреслює ніч крихітну,
невидиму.

Йому до всього байдуже.
Її полонений утік — поспати.
Він не помер, він спить.
Коли ж заснув,
Його все здивувало,
Він бавився затято,
Дивився,
Слухав.
Його слова останні:
«Якби це треба було повторити, то я тебе зустріну,
не шукаючи тебе».

Він спить, він спить, він спить.
Зоря даремно звела свою голівку,
Він спить.

Усі мої подружки — горбаті:
Вони дуже люблять свою матір.
Усі мої тварини — слухняні,
У них ноги з крісел,
А руки з віконня.
Вітер геть пожмакав свої шати,
Довелось за розміром одяг дібрати, —
Безрозмірний.
Ось чому
Я кажу всю правду, приховавши правду.