Поль Елюар: Вибрані вірші

Розтопила чисті сніги,
Оживила квіти у травах
І сонце звільнила.

О! Дівчино різних пір року,
Твої стопи припнули мене до землі,
Тож люблю я її всенький рік.

Наше кохання глузує з весни,
З усієї твоєї краси,
З усього твого добра.

Флейта і скрипка грають, —
Світлої пісні простори
Підносять наші серця
І чайки над морем.

Забудь наші рухи врізнобіч,
Звуків сміх розсипається,
Наша мрія збулась.

Ми здолаємо видноколо,
Нас прекрасна земля тримає —
Всесвіт не охопити зором, —
Флейта і скрипка грають.

Люба, що тобі сказати?
Ранок у саду,
Охолодою упився соловей,
В наших душах оселився день
Й підступає аж до серця.

В наших душах оселився день
І, чекаючи весь ранок сонця,
На тонкій галузці птах завмер.
І, полишивши роботу, ми йдемо до сонця
Радісно і легко.

Знаєш ти, що повернуся,
Бо між нами птах співає,
Небо летом прикрашає,
Небо впало у зажуру,
Трави спохмурніли.

Все море сяє,
Все море покидає
Землю і її темну ношу.

Снити про зниклий світ,
Мужність якого вже стільки літ
Ти зберігаєш як сон.

Хай ти і не втримавсь на хвилях,
Як світло... А під сонцем
Вітер втікає з землі неозорої.

Сидять собі геть безсилі,
Їх гріє зимове огнище,
Їм гірко, а вітер свище:
Вони уже непотрібні.

Розбухли душа і тіло
Від безкінечного жару,
В очах їм життя ще тліло,
Якого спили повну чару.

Ноги в них відморожені,
Очі в них заморожені,
Обсіли купкою вогнище,
Мов зграйка птахів знеможених,
Вони ж бо ще геть без пір'я.

Солдати йдуть через овес високий,
Веселу пісню затягли гуртом...
Сідає сонце їм у каптури щокроку,
Солдати йдуть через овес високий, —
Моторні, вишколені, — йдуть притьмом.

Поглянь, ген-ген зелена конюшина,
Що ниткою рожевою прошита
Й шляхи життєві,
Що немов ті хмари, у глибині логовини.

Моторні, вишколені, — йдуть притьмом,
Байдужі до раменників, дібров
І до рушниць, що забарвилися у кров,
Крокують швидко, безтурботно йдуть через овес...

О! жити — найменш жаске вигнання з лагідних небес!

Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі,
Поволі бредуть удень і вночі,
Колесами знову толочать хліба:
Підводи, гармати, вози з провіантом.

Тихий спочинок.

Вечір, сонце на прузі,
Як ноша солдатська сповзає з плеча.

Могил немає у лісах.
Прогалин тих чекає тьма,
Разом стинаємо гілки,
Торуючи до світла шлях.

На кожнім пні тавра сліди, —
Вони байдужі до ножів.
«Якщо втомивсь, перепочинь
І далі йди».

Чи знає хтось, куди йдемо?
Йдемо ми радість визволяти,
Яку в собі бережемо,
Як дерево своє коріння.

Невже цей шлях нам вік топтати?

Бентежить мене спустошене небо,
Ця злива, що нас до рубця промочить,
Іду і про щастя думку гадаю,
Воно полонить нас, якщо наша воля.

Обов'язок і тривога
Роздирають життя моє якомога.
(Мені важко у цьому
Зізнатися вам.)

Пахілля листя дух забиває.
Ген-ген у небі ластівки в'ються, —
Нас звеселяють, мрій наганяють...
Мрію-лелію тиху надію.

Удосвіта в дорогу, —
Покора нами править і тривога.

Щасливі бути серед вітру і дощу,
Хатина тепла трапиться, де можна відпочити й випить,
Мої товариші крикливі витрушують шинелі,
Помріяти про щастя хочуть,
Яке ось-ось настане, й так голосно регочуть,

Що їхні велетенські тіні відлякують великий холод ночі.