Поль Елюар - Вибрані вірші

«Я стверджую — вони не відають, що кажуть».

Ви мусите їх бачити такими як є, не гарними і не великими, «Неправда», — заперечує мій сусід.

Але я слухаю уважно й ревно. Якщо вони якусь мугичуть пісню, я пильную, аби не втратити її мелодії, «як ото гублять свої кульки, діти».

Ти, прочитавши це, остерігайся будь-якого присуду.

Лиш думай, десь живе людей чимало, що мають звуків не більше, ніж дрібняків із бронзи, якими сплачують свою убогість.

Це війна! Нема нічого жорстокішого, аніж війна узимку!

Я геть забрьоханий (у нас не ходять ні хідниками, ні вулицею), але яка ж то радість прийти сюди й пораювати!

Місто завжди яскраве. У кінотеатрі хлопчиська беруть на кпини «Даму з камеліями».

А ми запитуємо уже тих, хто проходить містом, щоб далі йти, чи вони плугом шукають діаманти.

Нас навчають великому терпінню, обачности — і що ми можемо померти.

Померти, заскочені зненацька підступними променями, наглою смертю.

«Я — у „Сплячій Красуні“!», глузуєш ти, примушуючи нас сміятись.

«Я знав усі пісні птахів»

Ми весело гукали: «Ми йдемо на війну!» людям, які її сповна спізнали.

І ми її спізнали!

О, гул жаский, який війна приносить людям! О, гул жаский війни!

Цей снаряд, що крутиться як дзиґа,

кулемет, як та людина, що затинається, й цей щур, котрого ти забив прикладом!

«Зло — це як діти, на землі мусять його мати». Ти кажеш це спокійно, твої очі милуються надвечір'ям.

Завдяки цій порі, яка псує усе, чи мав ти все ж такий великий клопіт, що я не бачу геть нічого з твого страждання, що твій спокій є сливе злий —

і та вода, що падає між нами, паде між нами, наче у діру?

Це не ніч, а місяць. Небо лагідне, немов горнятко з молоком, всміхнутись змушує тебе, старий коханцю.

І ти мені про них розповідаєш. Вони оздоблюють твій дух, оздоблюють твій дім, наше життя оздоблюють.

Друже мій, їх забагато, і всі нещасні: батько, мати, діти, дружина.

Одначе твій сон спокійний,

а я щось загнався в химери.

Життя цілком звойоване, вже можна повертатися додому.

«Хліба довкола ярі, а рівнина неозора». Упевнені, що вже навіки щасливі будемо і безтурботні.

«Моя рівнина неозора, і я впиваюся тут забуттям».

Сон прийде уночі, коли я спатиму в теплому ліжку!..

«На моїх очах сльози, а сонце танцює».