Поль Елюар - Вибрані вірші

Ґертруда, Дороті, Марі, Клер, Альберта,
Шарлотта, Дороті, Рут, Катрін, Емма,
Луїза, Марґарет, Ферраль, Арріє, Сара,
Флоранс геть гола, Марґарет, Тоот, Тельма,

Красуні ночі, красуні вогню, красуні дощу,
Серце тремке, руки приховані, зір сторожкий,
Ви відкриваєте відрухи світла мені,
А погляд ясний міняєте на весну,

Стан свій — на талію квітки тонку,
Відвагу й загрозу — на тіло без тіні,
Кохання міняєте ви на шпагу тремку,
А сміх легковажний — на обіцянки зорі.

Ваші танці шалені — то вир моїх снів,
Я лечу і увічнююся в житті,
Під ногами вам всесвіт розширює межі свої,
Чарівливі, танцюєте ви на джерелах небес.

Воно розсіює світло,
Воно являє людям образи правдиві,
Воно в людей можливість забирає — розвіятись.
Воно тверде як камінь,
Дикий камінь,
Камінь руху і зору,
І його сяйво таке, що всі обладунки,
всі маски спотворені.
І те, що схоплено рукою, воно гидує навіть набути
форму руки,
І те, що було зрозумілим, — зникає.
Птах зливається з вітром,
Небо зі своєю суттю,
Людина зі своєю реальністю.

Птах відлітає,
Хмари відкидає, як непотрібний серпанок,
Він зовсім не боявся світла,
Сховавшись у свій лет,
Він зовсім не мав тіні.

Шкаралуща розтрощеного сонцем жнива.
Все листя дерев промовляє «так»,
Вони вміють казати тільки «так»
На будь-яке запитання чи відповідь,
І росинка стікає в глибину цього «так».

Чоловік із жвавими очима описує небо кохання.
Він там дива збирає,
Як листочки на деревах,
Як птахи своїми крильми,
А люди вві сні.

У закутку промітний кровозмісник
Обкручує довкола цноти маленьку сукню
У закутку небо звільнене
Лишає білі кулі тернам грози.

У найяснішім закутку усіх очей
Чекають риб тривоги
У закутку підвода з травами літа
Незрушно горда і назавжди.

При світлі юности
Лампи запалено дуже пізно
Перший показ її грудей убиває червоних мурах.

Сонце — жертва, в'язень моєї голови —
Викрало пагорб, викрало ліс.
Небо прекрасне як ніколи.

Бабки винограду
Йому дарують точні обриси,
Які я розвіваю одним подихом.

Хмари першого дня,
Невидимі хмари і більш нічого,
Їхні зерна горять
У зблисках моїх поглядів.

Зрештою, щоб затулитися зорею,
Треба, щоб небо також було чисте, як ніч.

У вечір божевілля, оголений і світлий, —
Простір між речами має форму моїх слів,
Форму слів незнайомця,
Якогось волоцюги, котрий знімає ремінця із своєї шиї
І накидає ласо на відлуння.

Між деревами і перешкодами,
Між мурами і щелепами,
Між цим великим птахом, що тремтить,
І пагорбом, який його гнітить,
Простір має форму моїх очей.

Мої очі зайві,
Панування праху скінчилось,
Шевелюра дороги вдягла своє жорстке пальто,
Вона вже не втікає, я — не ворушусь,
Мости всі спалені, тут небо вже не пройде,
Я можу ліпше, ніж будь-коли бачити.
Світ відділяється від мого всесвіту
І весь на вершині битв,
Коли пора кривава блякне в моєму мозку,
Я відрізняю день від цього людського сяйва,
Яке є моїм,
Я відрізняю запаморочення від свободи,
Смерть від сп'яніння,
Сон від сновидіння,

О відблиски душі! о мої відблиски криваві!