Поль Елюар: Вибрані вірші

Пес — вірний,
Лови кожен звук і рух
Свого хазяїна,
Лови життя, як вітер.
Носом нюш.

Ані руш.

Бачити дошки в деревах,
Дороги в горах,
У розквіті літ, у розвої сил, —
Ткати залізо, місити каміння,
Прикрашати природу всякчас,
Природу без жодних прикрас
Обробляти.

Місто білою ниткою зшите,
Дахи несуть димарі,
Небо рівнобіжне вулицям,
Вулиці,
Дим на хідниках,
З Н А Х І Д К А.

Кроки одних до інших,
Сонце чи світло,
Згадки про місто,
Ч А С М А Є Ч А С,

Зранку, з полудня до вечора,
Фасади й крамнички,
Промені переломлені у вітринах,
Н Е С Т У Л Я Т И О Ч Е Й,

Деінде,
Ніч захована в ніч,
Собаки валують на котячу ніч,
У Т О М А.

Вулиця уривається тут і знову веде, незнайома.
Двері вилучають вулицю.
Сходинка по сходинці,
Каміння тягнеться знизу догори,
Хай вся поверхня буде спокійна,
Хай вся лінія з'єднується.

Майбутнє. Рука не забуває
Того, що очі винайшли.
Голова порожня,
Голова бездоганна.

Каміння! Що поховане — воскресає,
Той, хто заснув, — розчинився, підіймається,
обмежується.
Майбутнє. Голова замкнута,
Голова давня,
Давня.

Прожера обдертий,
Наминаючи за обидві щоки,
Ковтаючи квітку,
Шкіра пахуча зовні.
Слухняне дитя,
Свист,
Рот обов'язково червоний,
Рот легкий під головою важкою,
Один на десять, десять на один.

Сирота,
Нутро, що його поїдає, вкрите брудом,
Його не відмиєш.
Брудне,
Як зимовий ліс уночі.
Смерть,
Чудові зуби, одначе гарні очі нерухомі,
Застиглі!
Яка ціль його життя
Є матір'ю мішеней його смерти?

Запрошують до зали: вже час чи порядок,
Та балерина в золотавих краплинах чистої води
Не вміє ні читати, ні рахувати.

Довірлива, як люстро,
Вона не має даху над головою, химерна,
ТІЛЬКИ СОНЦЕ
І теплу тінь без мурів.

Довкола тіла золотаві торочки,
Дикі діаманти,
Оманлива голизна,
Глядачі забули,
Що вона вся зліплена для танцю.

Тендітний дощ тримає черепицю
У рівновазі. Балерина
Ніколи не навчиться
Струменіти й стрибати,
Як дощ.

Блакитні шиби, трави, дощ, балерина,
Балерина вдає балерин,
Відтворює образи безліч разів.
Натягнута ґума, парасоля розкрита,
Ноги мокрі, волосся розмаяне,
Вона — усюди,
Вона мандрує, аби ніколи вже не мандрувати,
Вона танцює на всі боки,
В руках сліпого,
У дзеркалах,
В ОСЕРДІ СЕРЦЯ
І в краю її танцю,
Чари-чари-чари.

Серце — образ,
Серце — змога.

«...Вишукана хода».

І знову хапаємо:
Дівчину милу,
Вп'явшись пальцями,
Ти чекав.

Поцілунок упав там,
Чудовий поцілунок втіхи,
Із високости давнини
Кубло зміїне.

«...У вишуканому алюрі».
Втікає.

Ах! Тисяча вогнів, спека, світло,
Тінь!..
Сонце мені наступає на п'яти.

Прекрасне у щасті.
Бридке у нещасті,
Видиме для сліпих.

Наше товариство таке ж чисте, як склянки на столі
перед їдою,
Нас багато.
Ми не співаємо, не сміємося, не плачемо.
Мало говоримо.
Ми робимо рухи лише вві сні,

Очі в нас: в того чорні, в того блакитні, сірі
у мене.
Але необхідно,
Вкрай необхідно, щоб ми не знали один одного.