Поль Елюар - Вибрані вірші

Остання пісня птаха дарує чорні крила
У пору тиші у пору снів
Останній дзьоб її стулився перед моїм оком
Оселя без підвалин без стін постала промениста

Пригадую південний грізний океан
Пригадую рівнину із зашитим ротом
Промінням сонця й олив'яний пушок на золоті грози

Мені улітку добре мене чарує спека

Пригадую ту сірооку дівчину із золотим волоссям
Її чоло і лиця груди омиті зеленню й місячним сяйвом
І вулицю похмуру й млисту через яку блідаве небо
Свій прокладає шлях як прагнуть поцілунку

Пригадую хитливі рухи своїх сновидь
На невірних ложах і як із хмаровища
Вийшло тіло несамовите обплетене бажаннями
і ланцюгами

Крок за кроком спека мене відтинає від світу й оголює

Свято лиш тут
В цьому яйці що висиділи земля і світло
Це спокій літньої ночі.

Очима й пальцями вивчаю усмішки
Удосвіта оспалі трави
Які підводяться загледівши табуни
Груди що вже не відчувають голоду
Що вже не мають сорому

Жінку котра стає спільницею
Кохання кволого й шаленого кохання
Жінку уважну до життя
До урагану сліз
До тиші острова зеленого

Очима й пальцями вивчаю усмішки
Їх віддзеркалюю
Хто ці лагідні істоти
Що гомонять про мій спочивок
Всміхаючись росі

Лагідне сонце як кротове хутро
Кучерик на чолі
Довга незрушна ніч розбита
Гарна маска збита з пантелику
Ланцюг розпався

Листочок розгортається
Усмішка триває
Мої очі мої пальці
Наша юність ніжно
Народжує світанок на землі.

Треба щоб ти себе бачив як помираєш
Щоб знати що ти ще живеш
Море так високо а серце так низько
Син землі їдець квітів плодів золи
У твоїх грудях морок щоб назавжди затьмарити небо

Сонце відпускає мотузку мури вже не танцюють
Сонце залишає птахам шляхи непроторенні.

Ти бачиш вогник вечоровий виходить із своєї мушлі
Ти бачиш як ліси ховаються у свіжість

Ти бачиш голий паділ на схилах сповільненого неба
Високий сніг заввишки з море
А море сягає аж блакиті

Довершене каміння і лагідність дерев
— прикриті опертя
Ти бачиш міста із кольорами золоченої туги
І хідники де ввічливість панує
І площу де в самоти усміхнена статуя
І де кохання має один-єдиний осідок

Ти бачиш звірів
Лукавих двійників принесених один одному в жертву
Братів невинних тіні що сплелись
В пустелі крови

Ти бачиш гоже дитинча що бавиться й сміється
Воно ще менше
За пташеня на кінчику галузки

Ти бачиш краєвид зі смаком оливи і води
Де скеля зникла де земля приносить
Свою зелень літу яке дарує їй плоди

Жінки виходять із своїх дзеркал старожитніх
Тобі приносять свою юність і віру в молодість твою
А одна своїм вітрилом світла тебе вабить
І потай змушує тебе бачити світ без тебе.