Поль Елюар - Вибрані вірші

Якщо ти любиш сліпучу голизну
Що заяскріла в образах усіх
Її кров літа
Дарує усмішкам свої вуста злотаві
Сльозам безмежні свої очі
Великим прагненням свою вагу невловну
Для того що хочеш ти наблизити
Запалює зорю у джерелі
Руки ж твої в'язальники снопів
З'єднати можуть світло й попіл
Море й гори рівнину і гілки
Жіноче й чоловіче сніг і грань

А хмару найхимернішу
Слово найутертіше
Річ втрачену
Змусь їх затріпотіти крильми
Надай їм схожости в своєму серці
Змусь їх служити все життя.

Склепінчасті володіння зорею сірою сповиті, в країні
сірій, без страждань, непевній.

Сповиті небеса нещадні, моря розгублені,
землі безплідні,

Сповиті невтомні перегони худих коней, вулиці,
якими вже не їздять авто, собаки і коти, що помирають,

Сповиті німбами чарівної блідавости жінки, діти
і недужі із почуттями чистими,

Сповите німбом видиме, дні безкінечні,
дні безпросвітні, безглузді ночі,

Сповита німбом надія снігу остаточного,
злобою позначивши чоло,

Скупчились зорі, губи потоншали, чола розширились,
немов столи непотрібні.

Зігнулися вершини доступні, послабилися
найбільш зухвалі муки, втішається природа, граючи
лише єдину роль,

Німі, що мовлять, глухі, що чують, сліпі, що бачать

Я вам кажу про це я вам кричу співаю
Короткий сміх під снігом вбивчим
Сміх ранок радість бути в світі
Квітки мають плоди для люстра

Я маю безліч друзів безліч там під смертоносним
Любовей безліч їхні серця тріпочуть
Плекають літо що обробляє землю
Щоб ліпше панувати в день відкритий

Тут безліч сонць тут безліч хутр
Тут безліч пестощів під лютим холодом
Перш ніж померти я стираю
Весь час що я прожив

Всі нурти крови бунтівні.

Обтяжена
Легкими плодами на вустах
Прикрашена
Безліччю квітів різнобарвних
Уславлена
В обіймах сонця
Щаслива
Від близького птаха
У захваті
Від крапельки дощу
Чарівніша
Аніж ранкове небо
Вірніша

Я говорю про сад
Я мрію

Та власне я кохаю.

Кохав я вчора і ще кохаю
Нічого в світі не уникаю
Моє минуле мені вірне
Бо час у моїх жилах плине.

Мій краєвид то велетенське щастя
Моє ж обличчя — чистий всесвіт
Втім плачуть чорними слізьми
Йдуть від печери до печери
Тут не можна загубитись
А своє обличчя я у воді прозорій бачу
Оспівати самотнє дерево
Шліфувати жорству
Відсвічувати небокрай
Я тулюсь до дерева
Сплю на жорстві
На воді вітаю сонце й дощ
І суворий вітер.

У першому чистому слові у першій усмішці твого тіла
Дорога важка зникає
Все починається знову

Квітка ляклива квітка без вітру неба нічного
Руки нездалі невмілі
Руки дитячі

Зведені очі до твого обличчя і саме це є днем на землі
Молодість перша завершена
Втіха єдина

Осердя землі осердя запахів і роси
Без віку без причин без зв'язків
Забуття без тьми