Поль Елюар - Вибрані вірші

Блакить покинула мене, багаття я розклав,
Вогонь, щоб мати друга,
Вогонь, аби ввійти в зимову ніч,
Вогонь, щоб затишніше жити.

Віддав йому все те, що день мені давав:
Ліси, кущі, поля і виноградні лози,
І гнізда із птахами, й оселі із ключами,
Комах, квітки, хутра і всі свята.

Я жив лише у шерхоті вогню
І переймався запахом його тепла;
Я був як човен, що тоне в льодоставі,
Як мрець — я знав одну стихію.

Стіна через вікно кривавить
Не покидає ніч мою кімнату
Очі мої змогли б у пітьмі зріти
Якби не натикались на руїни

І тільки вільний простір у моєму серці
Близької смерти простір
А мо' моєї втечі

Крилом пораненим його я зміряв
Моєю слабкістю він оповитий
І чи дано мені зорю уздріти
Якщо я втрачу бодай день
То вже ніколи не побачу навіть ночі

Ніч розпростерлася лиш наді мною
І берег я і ключ
Життя хисткого.

Місяць пощез півні трясуть своїми гребенями
Крапля вогню сідає на холодну воду
Й останню пісню наспівує туману

Щоб краще землю бачити
Два дерева вогнисті розквітли у моїх очах

Розвіявши останні сльози
Два дерева вогнисті мене вертають до життя

Два голі дерева
Я голим криком волаю
Земля

Земля жива в моєму серці
Всі відстані пощезли
Лиш ритм новий мій власний ритм є
Вічний

Холод повний зимного запалу і зірок
І примарна вже осінь і зморений холод
Незрадлива весна перший відблиск віків
Живодайне тут літо бездоганність героїв

Я стою на землі і все звикає до вогню.

Довкола рук довершеність
Руки бліді кров геть змордована
Аж до знемоги
Й мугиче дивний наспів

Довкола твоїх рук природа
Творить рівноцінні чари
У вікні твоєму
Один лиш краєвид
Постійний ранок

Одвічний день із торсом переможця

Налите молодістю тіло

Пестячи боязко землю
Земля і скарб злилися
Розгортаючи кілька травинок
Твої руки оголюють сонце
І творять йому колиску.

Немає жодної людини непомітної
Немає жодної людини геть забутої
Немає тіні жодної прозорої

Я бачу скрізь людей навіть коли самотній
Мої турботи розбиваються об усмішки щасливі
Я чую як від ніжних слів мій голос лагідніє
Як мої очі підтримують мережива чистих поглядів

Долаємо моря і гори
Нестямні дерева опираються моїй руці запеклій
Блукальці-звірі віддають життя своє мені по крапелині
То все пусте — бо множиться мій образ
То все пусте — хай природа і люстра її туманами вкриті
То все пусте — хай небо порожнє однак я не сам.

Ні стогону ні сміху
Остання пісня впала
На полі безпросвітному сумному

І самота зі стегнами вузькими
Хрещена мати втрачених скарбів
Довкола мури лиш для мене

Всі біди об'єднались
І сон найбільший творять
Померти дужими з надією в очах померти

Зів'яв мій образ
Єдиний у своєму сяйві
Я забуваю я забутий

Між мурами суцільний морок
Я ж опускаюсь у своє свічадо
Як мрець ступає у розверстий гріб.

Дурень хто не хоче вмерти
Бевзь хто не боїться смерти

Що ж то виткнулося з тебе
Танцівниця-блідолиця
Біла й незворушна вся

Що ж то за жебрачка літа
Із нестиглими чеснотами
З усмішками страдника

У цнотливих рукавичках
Діва із чолом гладеньким
Що за світло погляд сон

Ти сліпа в земній пітьмі
Вмреш з відкритими очима.

Враз стало все простіше
Я скинув незбагненний краєвид брехні
Я скинув рухи тьмаві й дні безсилі
Пожбурив ген за небокрай слова прочитані й почуті
Я почав кричати
Довкруг всі гомоніли надто тихо говорили і писали
Надто тихо

Я розсунув межі крику

Стало все простіше

Бо в смерті відібрав той погляд на життя
Що затуляв переді мною світ

Від одного лиш крику

Стільки всього пощезло
Що вже ніколи не пощезне
Те що гідне жити