Поль Елюар - Вибрані вірші

Вулкан тремтливий як відкрите серце
Й рештки човнів обдзьобаних захланними птахами

Свята без відблисків страждання без відлуння
Обличчя й очі здобич для примар
Сміх тут немов розтоки
Поле море туга вир безмовний вир безкінечний

Я бачу я читаю забуваю
Розкриту книгу моїх причинених віконниць.

Коли вже сил катма
Надто сумний вогонь блукає

Я входив у той стан що грає свій кінець

Дрібні ворони опівнічні хижаки
Мереживо потьмарює все золото

Через відстані рокоту ланди і їхні примари
Повторювали промови які мене приголомшували

Озера воску й пасма цвілі
У запахові льоху
Квадрати зір зелених
Знеможені птахи
Прибрали пози безсмертних

Багато ніжних зустрічей
Вони усі миліші
Ніж приязної квітки крик

Розтанули в пітьмі
Немов ключі в замку
Немов напої в спеку

З тамтого боку невидимі будинки
Потойбіч сну що змішує обличчя
Листками довгими моя тривала гіркота
Під їхніми пахвами

Шляхи жорсткі
Шляхи паралізовані
Безладні

Дрібні ворони і дитина чорна
Розплющує свої очиці сніжні

Я обертався туман зі мною
Повернув

Я мав усю свою вагу горизонтальну

Дещиця часу і це триватиме цілісінький день
Камінь жує подоби шпаг
На прузі листя блакить тріпоче
Голова струшує свою зорю ранкову
Дрібка часу і сонце ладне присягтися

Світає
Вертаюся додому

Ейфелева вежа похилилась
Мости криві
А знаки всі роздерті

В румовищі-будинку
У мене вдома
Найбільша книга

Я роздягаюсь.

Свобода о круговерть і тихі босі ноги
Свобода легша і простіша
Аніж весна велична в прозорості цнотливій.

Остання ластівка
Плете луб'янець

Щоб світло втримати
Остання ластівка малює
Це спорожніле око

Із долоні села
Вечір дзьобає зерна
Сну звірини

Добраніч кажу я подумки

І кличу тишу
Безмовно на ім'я.

Ноги в черевичках із щирого золота
По коліна в холодній глині
Бовваніють мури вкриті м'ясом-непотребом
Постають перед очима звірі мертві
Ось у липкому вирі
Навік застигли зморшки ґримас
Ось домовини народжують
Ось келихи повні піску
Й порожні
Ось потопельники ідуть на дно
Кров зруйнована
В бездонних водах своїх надій минулих

Мертвий листок слабка злоба
Усупереч бажанню й радості
Спочинок знайшов свого хазяїна
На ложі з каміння і шпичаків

Плуг слів зіржавів
Жодна борозна кохання не пройде тілом
Скорботна праця кинута немов хабар
Прожерливому вбозтву
Падають мури вкриті серцезворушними гербами
Що світло бачили в людині
Одні геть почорніли з сорому
Інші славлять своє паскудство
Найчистіші очі опускаються

Навіть собаки тут горопашні.

Проміння очей і сонця
Гілки і водограї
Світло землі і неба
Людини і забуття людини
Хмара затягує землю
Хмара затягує небо
Раптом світло мене полишає
Лише смерть лишається незрушною
Я вже тінь я нічого не бачу
Сонця жовтого сонця червоного
Сонця білого неба мінливого
Я вже й не відаю
Місця щастя живого
На березі пітьми без неба без землі.

Вранці гілля горить
Клекіт птахів
Надвечір дерева тихі
Здригаючись день спочиває.

Пощезло все дахи і навіть небо
Навіть тінь з гілок упала
На вершечки шовкових мохів
Навіть слова і погляди змирились