Поль Елюар - Вибрані вірші

Сподіваюсь сподіваюсь сподіваюсь
Що ти всміхнешся
Вперше

Маю надію
Що ти всміхатимешся
Завжди
Полишивши думки про смерть.

Щодуху ти фантом який
Пританцьовує ніч на скрипці
Приходь панувати в ліси

Лоза грози
Шукає свій шлях крізь тебе
Ти не з тих
Хто вигадує бажання

Твої палкі жадання суперечливіші
Ніж потопельники
Прийди і випий поцілунок тут
І поступись вогню який до відчаю тебе доводить.

Що то за сонце в кризі що змушує розплавитись яйце
Що то за вдача щаслива раптова шалена весна.

Обличчя лютої палкої сили
Волосся чорне де золото тече на південь
В розпусні ночі
Золото зорю нечисту поглинає
В ніколи нерозділеному ложі

У жилах скронь
Немов на кінчиках грудей
Життя зрікається себе
Очі ніхто не годен виколоти їх
Ні випити до денця їхній блиск ні їхні сльози
Кров понад води тріумфує задля себе самої

Непоступлива надмірна
Непотрібна
Незламність ця в'язницю зводить.

Бажаю лиш тебе кохати
Гроза виповнює долину
Риба ріку

Тебе я утворив до пари моєї самоти
Цілий світ щоб заховатись
Дні ночі щоб порозумітись
І вже не бачити нічого в твоїх очах
Лиш те що думаю про тебе
І про світ в образі твоєму

І дні і ночі розмежовані твоїми віями.

Чоло мов стяг обвислий
Я волочу тебе коли на самоті
Холодними вулицями
Чорними кімнатами
Убозтво клянучи

Я їх не хочу відпустити
Твоїх утаємничених і світлих рук
Народжених у замкненому люстрі рук моїх

Все інше бездоганне
Все інше просто марне
Як життя

Рий землю під своєю тінню

У дзеркало води біля грудей твоїх
Шубовснути
Як камінь.

Добридень я знову побачив того кого не забуваю
Й ніколи не забуду
А мимобіжні жінки очі котрих
Шикувалися переді мною в почесну шерегу
Кутаючись у свої усмішки

Добридень я побачив своїх безжурних друзів
Безтурботних людей
Той хто пройшов
Його тінь обернулась на усмішку
Майнула в струмку

Я побачив велетенське небо
Добрий погляд людей позбавлених всього
Віддалений пляж куди ніхто не причалює
Добридень тому хто розпочав журливо
Чорне під зеленими деревами
Але раптом залитий світанком
Зненацька увійшов у моє серце

Покажіть мені цього чоловіка завжди такого лагідного
Котрий казав пальці збурюють землю
Веселка що зав'язується гадюка що скручується
Дзеркало тіла де проступає краплею дитя
І ці ніжні руки що свій шлях торують
Оголені покірні зменшуючи простір
Обтяжені бажаннями і образами
Одна за одною як стрілки тих самих дзиґарів.

Покажіть мені небо обтяжене хмарами
Повторюючи світ що заховався під моїми віями
Покажіть мені небо в єдиній зірці
Я бачу землю не будучи засліпленим
Хмурне каміння трави-примари
Ці велетенські склянки із водою ці велетенські
бурштинові блоки краєвидів
Ігрища вогню і попелу
І географії врочисті меж людських

Ще покажіть мені чорний корсаж
Волосся стягнуте вузлом погляд приречених очей
Цих дівчат чорних і чистих які звідси з пасажу й
між іншим на мій смак
Які з гордих дверей у мурах цього літа
Дивні глечики без рідини всі чеснотливі
Даремно створені для цих простих стосунків
Покажіть мені ці таємниці що єднають їхні скроні
З цими відсутніми палацами що землю збурюють.

Сходинки ока
Крізь ґрати форм
Драбина безкінечна
Відпочинок якого немає
Одна зі сходинок сховалася за хмару
Інша — за велетенським ножем
Ще інша за деревом що розгортається
Як килим
Без руху

Всі сходинки приховані
Усипано зеленим листям
Поля безмежні ліси поріділі
На заході свинцевого поруччя
На рівні переліску
У молоці легкого ранку

Пісок промінням обсипає
Силуети дзеркал Їхні плечі бліді й холодні
Їхні усмішки нещирі

Дерево ледь підфарбоване бездоганними плодами.

Курантів бамкання немов зіпсута зброя
Вражений комин де завмирає верхівка
Останнього освітленого дерева