Поль Елюар - Вибрані вірші

Звичайна твань сповита бідами
Гнітючих снів
Я з ними одне ціле

Румовища курантів
Доля тварина норовиста безвихідь вершника
На світанку подвоїться рак прицвяхований
На дверях цього притулку

Проте одного дня я був порятований
Мені не потрощили пальців
Ні червоний ні жовтий ні білий ні чорний
Мені залишили навіть жінку
Щоб розрізняти між чоловіками

Мене покинули надворі
На кораблі утіх
Який плив до країн що є моїми
Тому що я країв отих не знав

Проте одного дня зітхнув я вільно
Море і небеса що зникли
Я затулив собою сонце
Що йшло за мною слідом

Тут я маю свою частинку пітьми
Кімнату потаємну без замків надії
Я знову підіймаю час до забуттів найгірших
Скільки враз ночей
Без віри без гожої днини без обрію
Букет якого зрізаний

Кораловий великий холод
Морок серця
Затьмарює мої напіврозплющені очі
Не даючи здобичі братньому ранку

Я вже не хочу спати сам
Я вже не хочу просинатись
Скутий сном і мріями
Не впізнаючи світла
Й життя у його першу мить.

Один-єдиний шквал
Від краю і до краю
По всій землі
Змітає порохи
Зриває мертве листя
Дерева трощить
Знищує врожай
Птахів вбиває
Здіймає хвилі
Дими розносить
Руйнує рівновагу
Палкого сонця
Все нетривке зникає
Світ невагомий
Світ старий нас зневажає
Нестямна тінь
Вільніший стану в обіймах інших рук.

Неможливо про мене знати
Ліпше ніж ти мене знаєш

Твої очі в яких ми дрімаємо
Обидвоє
Подарували світлу моєму
Долю кращу за ночі світу

Твої очі в яких я мандрую
Вказали рухові доріг
Шлях понад землею

В твоїх очах ті хто відкрили нам
Безмежну нашу самоту
Уже не ті якими так хотіли бути

Неможливо тебе знати
Ліпше ніж я тебе знаю.

Сад оцей виходив на море
Грудьми гвоздики
Відтворював шум води
І шелестів як ліс

Його серце струменіло бризом
Дужо й спокійно
Його квіт підіймався плавко
До коріння ніжної зорі

Сад виходив на землю
І пестив так щиро і ніжно
Що алеї розбризкувались
Самі собою щомить

Гама прогалин
Вливалась у плин краєвиду
І сонце квітневої барви
У зеленому небі пливло.

Її незаймані груди поринали в розмай
Блакитним лемешем гожої днини
Джерелом зеленим форштевнем

Її руки ледь видимі
Опускались на квіти жасмину
Вона працювала під пряжистим сонцем
Напівгола
Й метка мов градинки

Небо поза її сильветою
Земля старіла

Вона шукала зірки
Скрізь де їх не буває
Вона шукала невтомно
Краплини води у багатті.

Наближаємось
До лісів
Вийдіть на вулицю ранку
Підійміться щаблями туману
Наближаємось
Серце землі стиснулось

Ще один день віддати світові.

Небо розшириться
В нас його буде вдосталь
Щоб жити в руїнах сну
В нікчемній нужді спочинку
Втоми і забуття

Знову земля набуде форми живих наших тіл
Вітровій буде нас випробовувати
Сонце і ніч в очах промайнуть
Не міняючи їх ніколи.

Наш простір певний наше повітря чисте на силі
Щедро обдарувати запізнення зазвичай
Ми піднімемо всю нову пам'ять
Заговоримо разом мовою почуттів.

О брати мої супротивні зберігаючи в своїх зіницях
Ніч справжню і свій страх
Де я вас покинув
Із обважнілими руками у млявому єлеї
Ваших давніх діянь
З такою краплею надії що смерть доречна
О мої брати забуті
Я ж крокую до життя в образі людини
Аби довести те що світ створили за моєю подобою

І я тут не один
Тисяча образів моїх тут множать моє світло
Тисяча схожих поглядів зрівноважують тіло
Це птах це дитина це скеля це долина
Що змішуються в нас
Золото вибухає сміхом споглядаючи себе з безодні
Вода вогонь оголюються задля єдиного
Щоб зникли сутінки з обличчя всесвіту.