Поль Елюар - Вибрані вірші

Канати відстаней канати проблисків
Канати сподівання кинуті відсутнім
Лінощі дітей
Квітка її вічність
Буря її сила
Звитяги гарного часу
Жінка її дорога всюди
Жінка вогонь природи
Тканина зіткана із сонця
Вся полум'я аби мене спалити

Між небокраями мінливими
Що творять і руйнують її вроду
Вкриває ліс її рамена
Її волосся безшелесне
Єдиним шумом крил єдиним наспівом
Жнива космічні

Та все зав'язується в вузол у моєму володінні
Щоб дужче мене нагнути й принизити
Радість світло зсудомлені
Своє сяйво втрачають і свіжість
Страждання моє стає увіч

Бійка розгнуздана на підмостях
Лице волохате вогнисто-чорне
Сморід сопухи стеля смолиста

Ведмідь без намордника пантера зацькована
Сутінки люті
Клітки порожні зачинені
Безплідна коза на зорянім небі
Старіє і лічить прожиті роки

Пополудень був із билинок
щоб бути звичайним
Обійми кволих рук
Десять образів-пальців тремтячих
Прикритих м'якими білими перстенями

Отже моє марення отже мій крах
Отже мої сили зруйновані
Сміх перекосився
Хай гра приносить на солодкий стіл
Твоїх легких грудей
Ніч снігову ніч млисту
Сон на тремтячім мості
Мне сорочку часу
Життя
І випуклість твоїх грудей
Його тримає на межі безодні.

Ґрати натягнуті мої ретязі роблять свою справу
Твої кучері біль відтинати найтемніше
Я краятиму морок
Моєї кімнати яка обмежує
Чи зможу я розрити ґрунт що так обліг мене
Знаходити частинки сходинки щокроку
Джерело блідаве чи сяйливе
Ріка бундючна
Міст легкий
Плин океан
Безмежна плоть відкрита
Роздерта завіса неба

Плід вітерець здоров'я
Тіла котре не виснажиться.

Дзеркало калюжка шлюбна
Серце назагал із зовнішности
Мої повіки моє чоло крихти бажання
Ще являють мою невинність
Флора на квітці
Я на воді впірнаю в воду
Я креслю береги пустельні
Я новини матиму від тебе
Якщо проникну я крізь сонце.

Я вже не дзеркало
Де вперше
Без тіні ти собі казала
Щаслива врешті мати ясного побратима
Ти вірила що він тобі казав він що є сили крикнув
І ти проснулась раптом
Твоя тінь знову пішла за твоїм тілом

Двері зачинились
Віконна шиба впала в забуття
Портрет зітерся під твоїми непевними рухами
А вечір ролі роздавав
Хліб цього всім іншим хліб
Харч менше зло

Із вежі запізнілої здіймається згасаючий вогонь
З іншої вежі вже бляклої
Ковзає твердий острог єдиної ласки

Послух загорожа
Набридливі пригоди
Змарновані скарби оман

На вівтарі облуд
У вицвілій білизні через плачі марнотні
Туга барвисто тріумфує.

Смерть записана в утробі мандрьоха народився
Болото піч побілена змалілі хідники
Лахміття я збагнув їхнє призначення
Між усіма живими я не мав близьких

Долоня-пустка як вулкан
Очі утворені з плювків жалости і злоби
Я лише вдаю аби померти всупереч і припадаю
До глини до гострої жорстви
До схронів попелу у безладі розтрощених кісток
Із найдостовірнішого із зречень
До переплутаної геть мозаїки
Останньої з чеснот

Нікчемний безлад
Я пастки оминув
Мерці не сплять
І не відсвічують нічого
І ні вода ні вітер ні сонце ні зоря
Не здатні їх віднадити

Я бачу місто твоєї мрії
Яке заселиш ти сама
Виром краси своєї
Відмова і розрив.

Тут не буде нічого
Ні дзижчання комах
Ні тремтіння листочків
Ні звіра що облизується й виє
Ані тепла ані цвітіння
Ані паморозі ані сяйва ані запаху
Ні тіні прилизаної квіткою літа
Ні дерева у сніговому хутрі
Ні щоки рум'яної від радісного поцілунку
Ні крила сторожкого чи відважного у вітер
Ні чулого шматочка плоті ні співучої руки
Ані волі ні здобувати ні марнувати
Ні розкидати ні збирати
Задля добра задля зла
Ні ночі озброєної коханням чи спокоєм
Ні голосу впевненого із схвильованих вуст
Ні відкритих грудей ні розтуленої долоні
Ні убозтва ні багатства
Ані невидимого ані видимого
Ані важкого ані легкого
Ані смертного ані вічного

Тут буде людина
Байдуже яка людина
Я чи хтось інший
Інакше тут не буде нічого.