Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Хоча в Європі ще не мусили, як в Америці, поєднувати білого ведучого (основні новини) з чорним ведучим (новини спорту), білу жінку (розважальна частина або глибинний репортаж) із диктором прогнозу погоди чоловічої статі (будь-який варіант гендеру та кольору шкіри).

Загибель принцеси Діани та хворобливі плітки після її смерті можуть здатися винятком із цього правила. Але навіть попри те, що багато інших європейців дивилися її похорон по телебаченню, вони досить швидко втратили до цього інтерес. Химерний вилив народної скорботи був обмежений лише Британією.

Сумнозвісним винятком було крихітне, але дуже міцне ядро німецьких й (особливо) британських шанувальників, які їздили на міжнародні ігри в пошуках бійки, чим повністю спантеличували всіх інших.

У січні 2003 року, за ініціативи прем’єр-міністрів Іспанії та Британії, вісім європейських урядів (Британія, Іспанія, Португалія, Данія, Італія, Польща, Угорщина та Чеська Республіка) підписали спільну декларацію солідарності із США. Через декілька місяців угорці й чехи в приватних розмовах висловлювали жаль і прикрість щодо того, що іспанський прем’єр-міністр Хосе Марія Аснар «примусив» їх до підписання. Через рік іспанські виборці скинули з посади вже самого Аснара, великою мірою за те, що він увів Іспанію в «коаліцію», яка вторглася в Ірак: щодо цього питання населення виступало категорично проти.

Від англ. «born again», що означає духовне переродження, народження від Святого Духа. — Прим. пер.

«Так, американці встановлюють величезні рекламні щити, на яких написано «Люби свого ближнього»; але вони вбивають та ґвалтують своїх ближніх у таких кількостях, які б приголомшили будь-яку європейську країну». T. R. Reid, The United States of Europe (NY, 2004), p. 218.

Варто зауважити, що новий клас бізнесменів Східної Європи їв, одягався, телефонував і водив машину по-європейськи. Для того щоб бути сучасним, більше не треба було наслідувати американців. Навпаки, американські споживчі товари часто відкидалися як «немодні» та «прісні».

У Франції в 1960 році на кожного пенсіонера припадало четверо працевлаштованих осіб. У 2000 році — двоє. До 2020 року, за нинішньої тенденції, залишиться тільки одна.

У 2004 році витрати на охорону здоров’я поглинали 8% ВВП у Швеції, а в США — 14%. Чотири п’яті цієї вартості брав на себе шведський уряд, федеральний уряд у США — менше 45%. Решта витрат лягали на плечі безпосередньо американського бізнесу та його працівників. Сорок п’ять мільйонів американців не мали медичного страхування.

За наступників Делора маховик хитнувся в інший бік: Комісія й досі активна, як і раніше, але тепер її зусилля спрямовані на де регуляцію ринків.

У Європі, але не в Америці. У міжнародних опитуваннях наприкінці ХХ століття кількість американців, які «дуже пишалися» своєю країною, перевищувала 75%. У Європі лише ірландці й поляки виявляли подібний патріотичний запал; в інших країнах кількість «дуже гордих» респондентів коливалася між 49% (у Латвії) і 17% (у колишній Західній Німеччині).

Саул Фрідлендер (1932) — історик, спеціалізується на вивченні Голокосту. Лауреат Пулітцерівської премії 2008 року за книжку «Роки винищення: нацистська Німеччина та євреї, 1939‒1945». — Прим. наук. ред.

Франція для французів (фр.). — Прим. пер.

Американський прокурор Телфорд Тейлор пізніше був вражений цим фактом, але визнав, що під час процесу навіть не звернув на це уваги — красномовне зізнання. Див.: Telford Taylor, The Anatomy of the Nuremberg Trials (NY, 1992), p. 296.

У місті Пітів’є поблизу Орлеана, де тримали заарештованих у Парижі єврейських дітей перед тим, як відправити на Схід, у 1957 році був зведений пам’ятник із написом «A nos déportés morts pour la France» («Нашим депортованим, які померли за Францію». — Прим. пер. ). Тільки в 1992 році місцевий муніципалітет установив іншу табличку з точнішим, хоч і менш натхненним змістом. На ній зазначено: «Пам’яті 2300 єврейських дітей, яких тримали в таборі в Пітів’є з 19 липня по 6 вересня 1942 року, перш ніж депортувати до Аушвіцу і там знищити».

Джуліану Тедескі цитує Нікола Караччоло (Nicola Caracciolo) в Uncertain Refuge: Italy and the Jews During the Holocaust (University of Illinois Press, 1995), p. 121.