Ольга Борисова - Українська історія в «Божому ігрищі - історії Польщі» Нормана Дейвіса

version="1.0" encoding="utf-8"?> nonf_criticism sci_history Ольга Василівна Борисова utraesus@ukr.net Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса

У даній статтідоктор історичних наук Борисова О.В. (Луганськ) аналізує питання української історіїї впраці англійського історика Нормана Дейвіса (Norman Richard Davies) «Боже ігрище: історія Польщі».

1.0 — Підготовка електронного тексту для некомерційного використання —Zibex 11/04/2011. Збережена орфографія оригіналу.

У 2008 році в Києві у видавництві Соломії Павличко «Основи» вийшла в світ праця англійського історика Нормана Дейвіса «Боже ігрище: історія Польщі» в перекладі українською мовою [1]. У назві цього твору автор використав (думаємо, що вдало) фразу з поезії Кшиштофа Оссолінського (середина ХVІІ ст.) про те, що «поляк між людьми — Господня іграшка насправді». Нам здалася цікавою точка зору Дейвіса на історію України в контексті історії Польщі, адже, самозрозуміло, що історичні долі цих двох країн якнайтіснішим чином між собою пов’язані. Отож, приступимо.

Норман Дейвіс у передмові до першого видання своєї праці (1970 р) заявив, що не претендує на те, щоб його праця вважалась об’єктивною, адже не вважає об’єктивність узагалі можливою. «Історик, — пише він, — як і фотоапарат, завжди бреше» [1, с. 8]. За його словами, в цій його праці висунута претензія на те, що позначається ним терміном «безсторонність». Дейвіс критикує підходи сучасних польських учених до історії Польщі на тій підставі, що «вони мало відійшли у визначенні польської історії від того, як її трактували довоєнні націоналістичні вчені» [1, с. 10] і репрезентує себе як автора, «який прагне зайняти нейтральну позицію в національному питанні» [1, с. 11].

Тим не менш, найсильнішою частиною його передмови нам видалася все ж таки її заключна частина, де Дейвіс наводить слова папи Іоанна Павла ІІ, сказані ним полякам у 1978 р. про історію Польщі як «спадщину предків, без якої поляки не можуть жити, бо вона є їхньою душею». Дейвіс назвав ці слова Іоанна Павла ІІ могутніми, і зазначив, що «дехто вбирав їх у себе, дехто боявся, але всі поважали» [1, с. 16]. Але ж саме ці слова поляка Кароля Войтили, що став Римським папою, як і їхній коментар Н.Дейвіса, на наш погляд, перекреслюють усе те, що до цього Дейвіс написав про якусь «безсторонню» історію. Адже тільки душею писана історія може стати дійсно Великою.

Сам Дейвіс, уважаємо, відчував похибки власного методологічного підходу, адже сказав, що навряд чи його книжка сподобається і полякам, і їхній владі, хоча, за його словами, він «намагався висвітлювати відносини Польщі з кожним з її сусідів неупереджено» [1, с. 11]. Одним з таких сусідів Польщі є Україна. Тож задамося питанням: а наскільки був неупередженим сам Дейвіс щодо її історії?

Аналіз почнемо, зрозуміло, з Першого тому праці Н. Дейвіса «Від початків до 1795 р.», який має дві частини (перша — до 1572 р., і друга — від 1572 до 1795 р.). Періодизацію Дейвіс, природно, вживає польську. Ми ж, виокремлюючи з його «Історії Польщі» історію України, будемо йти за українською періодизацією.

Насамперед звернемо увагу на наведену Дейвісом дуже прикметну фразу Фердинанда Лота, а саме: «Трагедія світу, який не хоче помирати, становить не менш цікаве видовище, ніж усе те, що хотіли б побачити історик і соціолог». Але Дейвіс відносить її до історії Польщі [1, с. 12], що є дивним. Не коментуємо зараз слова самого Лота, які демонструють відвертий його цинізм, адже так міг висловитися лише потомок тих, кого вельми розважали видовища гладіаторських боїв у античному Римі. Нам важливий Дейвіс.

Дійсно, Польщі як держави не було 120 років на мапі Європи, але ж «польський світ» ніхто все ж таки не доводив до «померлого» стану ніколи! Зате поруч з цим світом існував інший світ, справжнє вбивство якого відтворив Іван Франко у двох вражаючих літературних образах: гордого русича із «Захара Беркута» і згорбленого невільника з «Наймита». А це ж був один і то й же світ — світ українства. Це він дуже не хотів помирати. І однією з тих рук, що все ж таки добили його, була рука польська. І дивлячись на ті два образи з творчості І.Франка, запитуєш себе тільки про одне: чому і за що?..Утім, хіба здатен це навіть помітити, не те, що описати, той самий «безсторонній»?