Ольга Борисова - Українська історія в «Божому ігрищі - історії Польщі» Нормана Дейвіса

Другий том твору Н. Девіса «Боже ігрище» історія Польщі» має дві частини, з яких перша «Польща знищена й відбудована (1795–1945 рр.)» є багато більшою за обсягом від другої. У ній (у її першому підрозділі «Narod») автор приділяє велику увагу формуванню ідеологічних та політичних основ польського націоналізму [1, с. 455–510]. І, розглядаючи польські расові теорії, він особливо зупиняється на поглядах Францішека Духінського (1817–1893 рр.), зокрема, на його «російській схемі історії», в якій Духінській твердив, що зв’язок росіян з Київською Руссю був політичною фабрикацією; поляки не мають жодного зв’язку з росіянами [1, с. 470]. Але до чого поляки в темі Київської Руси Дейвіс не пояснив, а саме тут і містилася чи не найважливіша польська націоналістична претензія, до того ж, не будь-яка, а зв’язана з расовими теоріями! Дейвіс цього не бачить, зате зазначає, що «ідеї Духінського були джерелом натхнення для численних наступників і не останньою чергою для українського історика Грушевського» [1, с. 471]. Расистом Грушевський, на нашу думку, був аж ніяким (можливо, й на жаль), але думка Дейвіса про запозичення ним його ідеї «звичайної схеми руської історії» в Духінського цікава.

Нам видається цікавою також і думка Дейвіса про те, що польський націоналізм живився не процвітанням нації, а розчаруванням. Його, як і інші націоналізми Східної Європи, Дейвіс вважає за можливе» вважати негативним результатом панівних тираній, і як такий він часто набував войовничих, ба навіть агресивних форм» [1, с. 473]. На жаль, Дейвіс не розвиває далі думку про ті «інші націоналізми Східної Європи», хоча саме тут він і міг все ж таки побачити підвалини українського спротиву тій же польській тиранії, про яку з таким відвертим негативним почуттям писав у Першому томі своєї роботи. Польських же повстанців ХІХ ст. він намагається зрозуміти. Тому хоча й пише про них, що вони були блискучою, але непрактичною і нечисленною меншиною, а кожна з їхніх «невдалих авантюр провокувала хвилю репресій, що значно збільшували несправедливість, яку вони прагнули усунути» [1, с. 478], але відзначає i те, що в «одному розумінні — а дехто сказав би, що в найважливішому, — повстанці мали величезний успіх. Їхні жертви породили чуття моральної вищості, з яким держави, що поділили Польщу, не мали змоги боротися. Хоча повстанці й зазнавали фізичних страждань, вони піднесли Слово на вершину найвищої поваги в польському суспільстві. Вони стали джерелом натхнення для міфів і поезій, якими могли живитися майбутні покоління. Вони породили несамовиті почуття і захвату, й неприязні, які увічнили пам’ять про їхні вчинки навіть серед тих, хто волів би забути про них. Вони довели, що «Польща», хоч яка вона є, ще жива» [1, с. 479]. Як можна відчути, щодо польських повстанців у серці Дейвіса все ж таки домінувало почуття захвату. Відносно ж українських повстанців — козаків і селян, про яких слово в слово можна все сказане Дейвісом повторити, в його серці знайшлося місце тільки неприязні. А саме вони й доводили y ХVІІ — ХVІІІ ст., що Україна, хоч би якою не була, ще жива.

ХІХ століття буде зовсім іншим для України, воно не дасть таких спалахів української боротьби за визволення, як попередні століття, але й слів Тараса Шевченка «Польща впала та й нас задавила», сказані ним відносно поділів Речі Посполитої, Дейвіс не знає, а відповідно i не враховує. Не бачить він інтегральності України i на початку ХХ ст. — на його мал. Б. «Конфліктні територіальні вимоги різних національностей (бл. 1900)» [1, с. 501] позначено: «Україна» і «Галичина». Тож остання і на початку ХХ ст. для Дейвіса не є Україною, і він так і продовжує звати її мешканців «русинами».

Аналізуючи ж те, з ким вступили в конфлікт поляки у прагненні відродити Польщу, аж після опису конфліктів з єврейством, литовцями й білорусами Дейвіс приступає до аналізу конфлікту з українцями (для нього литовці й білоруси, схоже, більш вагомі претенденти на терени Київської Руси, ніж українці). Він пише: «На південному сході, тобто на південно-західних землях Російської імперії (тобто, все-одно не в Україні. — О.Б.) та в австрійській Галичині поляки вступили в конфлікт з українським національним відродженням. Процес, завдяки якому ця численна галузка східних слов’ян (sic! Визначення! — О.Б.) перетворилася зі строкатої сукупності русинів у згуртовану українську націю, був не менш тривалим і складним, ніж розвиток самої польської нації. Він почався на козацьких землях, відокремлених від Польщі 1667 р., там до 1787 р. існувала напівавтономна гетьманська держава під зверхністю Росії, потім гетьманат ліквідували. Згодом цей процес поширився на території, які після поділів відійшли до Росії та Австрії. Наприкінці ХІХ ст. цей процес ще аж ніяк не закінчився, і в широкому світі суттєва відмінність між русинами й росіянами — аналогічна наявній у Західній Європі відмінності між Dutch (голландцями) і Deutsch (німцями) — загалом була невідома» [1, с. 505]. Як бачимо, українське національне відродження Дейвіс помічає, але чомусь не задається питанням: якщо було відродження (ще й національне), то, значить, було ж що відроджувати, так же? Ось тут чітко видно, як Дейвіс не помітив трагедії українського світу в лабетах польської історії.