Ольга Борисова - Українська історія в «Божому ігрищі - історії Польщі» Нормана Дейвіса

І як же Дейвіс оцінює це все, адже видно навіть неозброєним оком, що такі брутальні дії самодержавства були спрямовані саме проти українців? А просто. Пише, що «принцип православ’я» як державна ідеологія «гостро суперечив польській традиції плюралізму, індивідуального сумління й толерантності». Ось і все. Хоча дозволимо собі, дивлячись на ту «польську традицію» з українського боку дуже засумніватися у польському «плюралізмі й толерантності». Чому ж ми вважаємо цей фрагмент з праці Дейвіса важливим? Тому що описане російське ставлення до уніатів, продовжене в СРСР після 1946 р. аналогічним ставленням влади до них, може нам пояснити сучасне неприйняття галичан з боку східних українців. Це ставлення до них як до відступників, загострене в часи Другої світової війни антикомуністичним характером повстанського руху західних українців, збереглося аж донині. Дейвіс же дає можливість неупереджено показати його підвалини й чітко зв’язати ментальність сучасних мешканців Сходу України з тією тріадою графа Уварова. Правда, знов звертаючись до проблеми ставлення російської влади до уніатів та їхньої церкви, щоб відзначити той факт, що від нещадного російського терору уніати тікали й знаходили собі притулок у Галичині, Дейвіс таки робить певний зв’язок з новітніми часами, зазначаючи, що «спричинений несамовитим фанатизмом терор, якого вони (уніати. — О.Б.) зазнавали, був справжнім духовним попередником ідеологічних чисток радянської доби» [1, с. 605]. Але ця думка ним узята з праці польського священика Едварда Ліковські (бо стоїть відповідне посилання), тож навряд чи сам Дейвіс її як слід усвідомив.

Характеристика ж Дейвісом політичного стану «російської Польщі» виказує паралелі між становищем поляків і українців у імперії. «Не можна сказати, — пише він, — що вона просто була під російською окупацією. Ті землі були не просто окуповані, а анексовані та інкоропоровані в головний політичний організм Росії. Хоча вони зберегли притаманні їм особливості, як і всі провінції імперії, вони були такою ж самою частиною Росії, як і Україна, Крим і Закавказзя» [1, с. 520]. І тут він робить важливе зауваження, а саме: поляки воювали проти поляків же, беручи участь в усіх битвах російської армії на міжнародній арені (а поляки-емігранти виступали на боці протилежних таборів), а також брали участь у придушенні всіх польських повстань [1, с. 521]. Дуже схоже на те, що було з українцями. І тут не може не виникнути питання: чому ж наслідки такого явища в поляків виявилися іншими, ніж в українців? У поляків немає ненависті комуністів проти «аківців», в’язнів проти надзирателів тощо, як це є в українців-східняків проти галичан як «бандерівців» і донині. Але це питання треба адресувати не Дейвісу, а нам самим.

Дейвіс наводить слова Ю.Пілсудського, що Росія — це «азіатська звірина, прихована європейською маскою». Проте він доводить, що до всіх народів імперії царат ставився однаково брутально, а до свого народу (росіян) так найгірше. «Жоден поляк, єврей чи українець, — пише він, — не міг стверджувати, що до нього ставляться нещадніше, ніж до революціонерів, сектантів та конспіраторів з-поміж самого російського населення». Звісно, поляки мали свої сподівання на незалежність, але їм «діставалися ті ж самі процвітання та муки, що існували на той час у країні. Відрізнялися їхні сподівання, а не їхнє об’єктивне становище. На жаль, царат не потурав сподіванням» [1, с. 530]. Об’єктивно, так, але романтично щодо росіян. Дейвіс (як і наївні українські ідеологи перших років незалежності України) не зміг побачити в самих росіянах того, що вони готові на будь-які власні жертви, аби тільки мати імперію, незалежно від її ідеології. Вони самі є носіями цієї «азіатської звірини», це вони ніколи не потурали, не потурають і потурати не будуть ніяким сподіванням ніяких неросійських народів, що в той чи інший спосіб потрапляли в будь-яку залежність від їхніх держав. Режими останніх тільки віддзеркалювали цю чи найважливішу особливість їхнього етнічного характеру.

У підрозділі «Galicia» Дейвіс характеризує стан австрійської частини Польщі. При цьому він каже, що відмінність Західної Галичини від Східної «добре відома» [1, с. 552], але не уточнює, що саме йому відомо. «Згідно з офіційною історичною фікцією, — пише далі він, — нове королівство (Галичини й Лодомерії. — Авт.) мало бути відновленням давно забутого середньовічного королівства, колись підпорядкованого угорській короні (виходить, незалежності у нього ніколи не було? — Авт.); назва якого походила від назви давніх руських князівств — Галицького й Володимирського. Насправді ж воно не мало з ними ніякого природного зв’язку» [1, с. 552].