Ольга Борисова - Українська історія в «Божому ігрищі - історії Польщі» Нормана Дейвіса

Найціннішим же у наведеному положенні з праці Дейвіса ми вважаємо саме розуміння автором суттєвої різниці між росіянами й українцями (хоча він і вперто зве останніх «русинами»). «В царській Росії, — пише далі Дейвіс, — … ранні проводирі русинів запровадили вперше назву українці, щоб уникнути принизливої назви малоросіян, яку дали їм царські урядовці» (тож зв’язку нового етноніму з давнім літописним терміном «Україна» Дейвіс не бачить. Це зрозуміло: він добре знає польські історичні джерела й зовсім не знає стародавніх українських). Дейвіс бачить роль Кирило-Мефодіївського товариства в культурному відродженні ХІХ ст., відзначає також і «могутню романтичну поезію Тараса Шевченка». «Книги походження українського народу» Миколи Костомарова й поезії Тараса Шевченка, на його думку, «виконали для українців те саме завдання, що й твори Міцкевича, Словацького і Красінського для поляків, і певною мірою наслідували їх». А ось твори спровадженого в еміграцію М. Драгоманова, як уважає Дейвіс, спряли розвитку «позитивістської, угодовської течії націоналізму» [1, с. 505]. Що ж до, за його визначенням, «русинів Галичини», то Дейвіс відмічає їхню іншу релігійну приналежність — уніатську, і твердить, що їхню політичну активність живила «серед іншого перспектива примусового навернення до православ’я в разі завоювання цих земель царською армією». Проте поляки вступили в суперництво з українцями, «і на початку ХХ ст. стало зрозуміло, що інтереси українського національного руху значно розбігаються з інтересами польського руху» [1, с. 506].

І тут Дейвіс доходить до важливого висновку: «Два братні слов’янські народи, чисельністю на той час тридцять і двадцять мільйонів, могли б, діючи у згоді, справляти могутній вплив на європейські справи. Натомість, утягнувшись у братовбивчу війну, вони ефективно навзаєм скасували свої зусилля». І з цим його висновком (відкидаючи бажання додати нашу думку про те, хто ж у цьому був більше винуватий) не можна не погодитись.

Розглядаючи стан тієї частини Польщі, що опинилася в складі Російської імперії (у підрозділі «Rossija»), Дейвіс уживає щодо неї термін «російська Польща», підкреслюючи, що цієї назви немає ні в російських, ні в польських підручниках з історії. Але він зважає за можливе її вживати, бо, на його думку, вона «аналогічна «британській Ірландії», «австрійським Нідерландам», «Іспанській Італії», або, в попередньому періоді (що важливо! — Авт.), «польській Україні» [1, с. 511]. Однак якраз для того самого «попереднього періоду» щодо України Дейвіс і не вживає такого підходу, що ми відмічали в першій нашій статті. Ніхто не вимагає від Дейвіса того, щоб він писав історію України в книзі, яку він присвятив Польщі, але свої ж власні підходи, напевне, варто було б уживати не тільки до поляків. Це дало б йому змогу позбутися неінтегральності в підході до України й побачити ще з ХІV ст. Галицько-Волинське князівство, окуповане поляками, що стало так би мовити «першою польською Україною» (а не «Червону Русь»), «литовську Україну» (а не просто Литву), згодом — «другу польську Україну» (а не просто Галичину, Поділля, Волинь тощо). Річ Посполиту й «другу Річ Посполиту» він бачить, а ось щодо України, землі якої й складали головний інтерес для обох, нічого подібного не помічає навіть у контексті польської історії. Неінтегральність у підході до України i не дала йому можливості зрозуміти, що поділ України між Росією й Польщею 1667 р. був актом ганебним, за який поляки несуть таку ж відповідальність, як і росіяни.

У цій частині свої роботи Дейвіс докладно аналізує знамениту тріаду графа Уварові «православіє, самодержавіє, народность». І тут ми можемо виявити (попри те, що Дейвіс не робить ніяких узагальнень щодо української історії) дуже цікаве його спостереження. Так він зазначає, що «на практиці принцип православ’я найтяжче бив по тих людях, чиї погляди були найближчі до догм офіційної релігії, насправді не збігаючись з ними (ось тут «під прес» російської системи потрапило українське православ’я, але Дейвіс його не знає, тому i не аналізує. — О.Б.). Він здебільшого не чіпав мусульман і досить легко досяг modus vivendi з протестантами. З набагато більшими підозрами ставились до євреїв і католиків, що й самі мали власні ортодоксії. А ось до греко-католиків, або ж уніатів, ставилися з безмежною ненавистю. Тож якщо протестанти колишньої Речі Посполитої досить легко могли влаштуватись на царську службу, а євреї та католики зазнавали спорадичних дискримінацій, уніатів систематично переслідували… до уніатів ставилися без жодних двозначностей. Як нащадків громад, колись прихильних до православної віри, їх вважали не просто за єретиків, а за відступників. Катерина ІІ усунула всіх уніатських єпископів, крім одного, й підпорядкувала церковну ієрархію Консисторії, цілковито залежній від держави. В 1770-х, 1890-х, а потім у 1830-х і 1869-х рр. для здійснення масових навернень використовували військову силу. Книжки палили, церкви руйнували, священиків убивали, в церквах правили відповідно до православного обряду в затінку багнетів. 1839 року всі контакти між уніатською церквою в Росії й Римом були розірвані. 1875 р. офіційно скасовано Берестейську унію» [1, с. 518].