Ольга Борисова - Українська історія в «Божому ігрищі - історії Польщі» Нормана Дейвіса

Утім, син ще одного, як пише Дейвіс, «руського воєводи» — Яна Собеського, який народився в Олеську на Львівщині, став усе ж таки видатним польським королем Яном ІІІ Собеським (1629–1696 рр.). Не випадково в його листах Дейвіс фіксує багато «галліцизмів», а в його характері відмічає притаманну братству магнатів «південно-східних провінцій Речі Посполитої виразну орієнтальну традицію» [1, с. 399]. Нічого з цього Дейвісом не розглядається як хоча б опосередкований «український слід» в польській історії, адже для нього і на початку ХVІІ ст. Львівщина не є українською землею, а все тією ж «Червоною Руссю» [1, с. 408]. Вага України в Східноєвропейському ареалі залишається для Дейвіса непомітною, хоча сам він неодноразово звертає увагу на те, що свої претензії на «великоросійськість» Московія змогла реалізувати тільки тоді, коли остаточно у 1667 р. забрала в Речі Україну. Саме після цього свого збільшення Росія і відновлена Австрія, — пише Дейвіс, — «постали як великі держави. У Речі Посполитій і в Османській імперії вже легко було впізнати двох європейських інвалідів» [1, с. 406]. Пише, але не аналізує, чому сталося саме так? Щоправда, він гарно показує на прикладі Речі Посполитої «давні й таємні правила російської гри», згідно з якими «суперників знезброювали обіцянками захисту, а жертву не ковтали пожадливо, а потихеньку пережовували» [1, с. 428]. Ці «давні й таємні правила російської гри» були ще раніше від поляків випробувані на українцях, але в Дейвіса відсутні навіть спроби провести такі потенційно дуже плідні паралелі. На жаль.

Коліївщину — велике українське повстання, спрямоване проти Барської конфедерації, Дейвіс називає «так звана Коліївщина» і каже, що то була «різанина легендарних масштабів, близько 20 тис. католиків і євреїв, зігнаних відповідно у церкви й синагоги, були холоднокровно вбиті. Повстанці створили гасло: «Лях, жид і собака — віра однака», і за три дні розгнузданого насильства вбили майже двісті тисяч людей» [1, с. 431]. З тією обставиною, що жорстокість поляків протягом історії відносно українців жодних меж не мала і сама викликала відповідні дії української сторони, Дейвіс зіставлення не робить. А те, що євреї, хлинувши ще на поч. ХVІІ ст. саме в «південно-східні польські провінції», тобто в українські землі й швидко опанувавши там орендну систему, стали нещадними експлуататорами місцевого населення, він сам же гарно показує в передуючих частинах роботи [див.: 1, с. 173–174], але в контексті причин повстань українців ніяк це не аналізує.

Далі, кажучи про придушення Коліївщини, Дейвіс вірно зазначає, що «повстання було придушене з не меншою жорстокістю». Залізняка росіяни заслали до Сибіру, а «його головного помічника — Івана Гонту — передали полякам, і вони живцем здерли з нього шкіру й четвертували» [1, с.433]. Хоча б характер покарань порівняв — щоб побачити міру жорстокості…

Тому Дейвіс і не зрозумів усієї глибини того факту, що Європа проявила повну байдужість до поділів Польщі (тільки король Іспанії висловився проти). Пише: «Світ був байдужий до долі Речі Посполитої. Усі казали про «провини поляків» [1, с. 433]. А що ж то були за «провини»? Дейвіс мовчить. А, можливо, Європа мала певну рацію в тому? І навряд чи варто було не замислюватися над цим, як це зробив Дейвіс.

Те, що Європа була цинічна до всього, що не стосувалося її самої безпосередньо, зрозуміло, але й про жорстокість, расизм і пихатість поляків знала не по чутках. Поляки від неї отримали те, чого заслуговували — коли їм самим стало погано, вони наштовхнулися на її холодну байдужість. Дейвіс подає тут такі слова Едмунда Берка: «Європа веде себе так, неначе Польща міститься на місяці» [1, с. 435]. Європа оцінила й подальшу ситуацію з поляками, що втратили свою державність і надривалися у намаганнях її відновити, з притаманним їй прагматизмом, який Дейвіс бачить. Пише так: «Поліпшити долю 20 млн. поляків можна було тільки коштом дискомфорту 200 млн. інших європейців». Європа хотіла жити спокійно, а оборона Польщі означала війну. Таку ціну європейці платити не бажали» [1, с. 463]. Не дивно. Адже та «політична гастрономія» тіла Речі Посполитої, «обідувачі» яким, за Дейвісом, «мали великий досвід у теорії «високої кухні» [1, с. 435], була створена руками самих же поляків, бо вони самі протягом століть полюбляли «обідати» Україною не менш вишукано. Їхнє їм же й повернулося.

На цьому Перший том праці Нормана Дейвіса, в якій і днем з ліхтарем неможливо знайти української історії, закінчується.