Микола Галаган: З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

Проте його доля, як і доля мільйонів українців, невдовзі кардинально змінилась. 1 серпня 1914 р. розпочалася Перша світова війна. У перші ж дні М. Галаган був мобілізований до російської армії, брав участь у військових діях у складі 20-го Заамурського прикордонного полку 10 10 10. Там само. . Виконуючи функції полкового ад’ютанта, міг скласти уяву про стан російської армії, її боєздатність, систему постачання, настрої вояків та офіцерів тощо. «Я міг зблизька придивлятись в часі війни до організації російської військової справи, бачив внутрішню гнилизну цієї організації та в реальних фактах і подіях міг спостерігати, як ступнево, але невпинно назрівала криза та як все густішим ставав сумрак „передвечора революції"», — згадував М. Галаган (с. 154).

Він пройшов шляхами російської армії в Східній Галичині, на власні очі бачив наслідки окупаційної імперської політики у Львові, Перемишлі та інших західноукраїнських містах і селах, де галичанину краще було визнавати себе поляком, ніж українцем. Був свідком нищення української культури, насадження казенного російського православ’я, депортування до Сибіру українців-галичан як заручників та полонених, арештів українських діячів, грабіжництва в українських помешканнях, доносів поляків на українців. Однак жорстока політика російської окупаційної влади у Галичині мала, як це не парадоксально, і свої позитивні наслідки. Вона змушувала українців Великої України, які воювали у складі російської армії, згадати про свою національну приналежність і подивитися іншими очами на своє становище в імперії. Це був початок зародження національної свідомості, яка так яскраво і переконливо заявила про себе в широких верствах солдатів-українців після лютого 1917 р. Характеризуючи настрої так званих «стихійних українців», М Галаган писав: «Більшість із них після революції масово пристала до українського національного руху, але раніше до українства вони не признавались, хоч між собою дуже часто, а рядові вояки навіть всі балакали „по-своєму“, стоїчно витримуючи різні кепкування з боку „кацапні"» (сі 60).

На початку березня 1917 р. у полку, де служив М. Галаган, стало відомо про революційні події у Петрограді. Разом зі своїми однодумцями, попри спротив командування, він створює полковий комітет старшин. Очолюваний М. Галаганом комітет мав керувати громадсько-політичною роботою та попереджувати будь-які «контрреволюційні виступи». Поряд з цим М. Галаган розпочинає організацію української полкової ради. 10 березня 1917 р. відбулася перша маніфестація полісу, на якій він виступив з привітальною промовою. За його спогадами, у полку в менших масштабах відбувалось все те, що розгорталось у центрі та позначило ставлення російського громадянства до визвольних змагань організованого українства під проводом Центральної ради. Зростання ворожого ставлення російських шовіністично налаштованих кіл до українського національного руху й українських організацій давало все більше доказів необхідності організації українців не тільки для досягнення своїх політичних цілей, але й просто для самозахисту. Власне ця обставина сприяла зміцненню української полкової організації, яку очолював М. Галаган. Довідавшись про загальноукраїнську маніфестацію у Києві, українські військовики на початку квітня 1917 р. делегують його до столиці з дорученням встановити зв’язки з громадсько-політичними українськими центрами.

У Києві він бере участь у роботі відновлювальної конференції УСДРП, яка відбулася 4–8 квітня 1917 р. Треба зауважити, що стосовно майбутньої автономії програма УСДРП характеризувалася певною невизначеністю, оскільки відповідний її пункт, як пише М. Галаган, вимагав «широкого самоврядування (автономії) місцевого і краевого для всього населення держави ». Тобто фактично це означало визнання унітарного характеру російської держави. При розгляді цього питання на квітневій конференції було зроблено певний крок вперед: УСДРП прийняла принципову постанову про автономію для всіх націй та заведення федеративного устрою російської республіки. М. Галаган вважав особливо важливим те, що було прийняте рішення про необхідність власної ініціативи українців у справі здійснення автономії України. «Ця постанова була, в суті речі, неким іншим, як закликом до широких українських мас переводити національну революцію й здійснювати автономію України via facti», — наголошував він (с. 207). Тим самим вона явно йшла всупереч політичним намірам т. зв. російської демократії, в тому числі й позиції «Спілки» як автономної організації РСДРП (меншовиків), яка наполягала на необхідності вирішення питання про автономію України Всеросійськими Установчими зборами.