Микола Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

М. Галаган підкреслював, що коли в українських політичних колах підносилось питання про необхідність творення української республіки, то російські політики трактували це як прояв «сепаратизму», а провідні українські діячі з Генерального Секретаріату навіть вважали за необхідне офіційно спростовувати «подібні „ провокаційні“ поголоски про намір України відділитись від Росії» (с. 283). Ця оцінка М. Галагана — одного з чільних діячів українського соціалістичного руху — відзеркалює фактичне небажання соціалістичних лідерів Української Центральної ради перейти на ґрунт послідовного творення державної незалежності України навіть після проголошення УНР. Головною метою соціалістичних провідників було намагання за всяку ціну втілити в життя свою класову доктрину, навіть всупереч загальнонаціональним та державним інтересам.

Крім того, більшість українських політиків, яка була вихована на драгоманівських принципах федералізму, не бачила існування України як самостійної держави поза межами російської державності.

Не можна не помітити, що утворення Української Народної Республіки з точки зору правової базувалось на федералістсько-автономістській концепції і ще не означало повної державної незалежності України. У III Універсалі Центральної ради однозначно вказувалося те, що новий державний організм залишається складовою частиною федеративної Росії. Домінантою Універсалу було не творення української національної державності, а турбота про збереження російської держави. «Прокладаємо шлях до федерації! — закликав друкований орган УСДРП «Робітнича газета». — Цією своєю роботою ми рятуємо єдність російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції» 12 12 12. Терещенко Ю. І. До 85-річчя Української Держави — Гетьманату Павла Скоропадського //Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. — К., 2003. — № 2. — С.12–13. .

В той же час М. Галаган констатує, що в середовищі українських соціалістів не було чіткої уяви, як саме мав реалізовуватися автономістсько-федеративний принцип державного устрою у майбутній Росії. Він, зокрема, зауважує, що мало хто тоді «задумувався над тим, чи не містить у собі внутрішнього протиріччя оте гасло, написане на жовто-блакитному прапорі; власне, чи „автономія“ і „федерація“ не виключають одна одну». Це питання розглядалось в українських політичних колах, пише М. Галаган, «але його розв’язували/ікось дуже легко, бо загально беручи, здається, мало хто вглиблювався в дослідження цієі справи» і «не всі ясно собі уявляли, яка ж властиво Україна має федеруватись з іншим „автономними ‘ краями чи областями: чи має вона бути окремою державою, яка добровільно зрікаапься частини своїх суверенних прав на користь цілої федерації, чи й інші члени майбутньої федерації мали б перед її утворенням декларувати свою державну суверенність; чи майбутня федерація мала б повстати через вільніш договір рівноправних державних одиниць, чи навпаки, автономію окремих країв мала б обкроювати центральна російська влада» (с. 282).

Характеризуючи позицію фракцій УСДРП та УПСР у справі укладення миру з центральними державами, М. Галаган робить висновок, що серед переважної більшості членів українських фракцій соціал-демократів і соціал-революціонерів доволі міцно закріпилась ще одна ілюзія, а саме та, що новонароджена Українська Народна Республіка своєю ініціативою в справі мирових переговорів з центральними державами може спричинитись до припинення війни й укладення загального миру між усіма воюючими державами. Саме завдяки зовнішньополітичним причинам, на його думку, постало питання про необхідність «виступлення України як самостійного фактора в справі мирових пертрактацій» (с.288). Отже, ідея самостійності України виникла в середовищі українських політичних лідерів, знову ж таки, не з усвідомленних життєво необхідних потреб мати свою суверенну державність, а з потреб моменту — якнайшвидше укласти мир.

Життя вимагало від українського проводу дати ясну відповідь, як він уявляє собі конкретну працю для впровадження висунутого гасла про «федеративну Росію».

Як відомо, 9 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат після обговорення питання про центральний уряд Росії прийняв рішення, що такий уряд може бути створений лише на федеративній основі. Було також затверджено постанову про необхідність негайного підписання мирного договору. Одна з резолюцій цього документа була присвячена укладенню миру з країнами Четвірного союзу. Від Росії такий мирний договір мав, згідно з прийнятою Генеральним Секретаріатом постановою, підписати уряд, визнаний усіма народами країни, тобто утворений спільними зусиллями урядів України, Дону, Кавказу, Кубані та інших областей.