Микола Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

6 червня 1917 р. М. Галаган став прапорщиком 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Як старшина полку він обіймав посаду значкового (ад’ютанта) і водночас був головою полкової ради солдатських депутатів. Він мав реальні можливості бути обраним до Всеукраїнської ради військових депутатів і кооптованим до Української Центральної ради, що тоді видавалося йому переходом до «робота в центрі загальної української національної політика». Проте М. Галаган вважав, що він «з більшою користю міг би працювати в справі організації української військової сили» (с. 270), тому вирішив продовжити свою політичну діяльність саме у дієвій армії.

У лавах Богданівського полку йому довелося пережити відомий виступ полуботківців, який, за наказом УГВК, мали локалізувати бійці Богданівського полку, і від’їзд на фронт, під час якого богданівці були підступно обстріляні з наказу штабу Київської військової округи.

Спостереження М Галагана підтверджують думку багатьох військових фахівців і воєнних істориків, що утворення українських військових частин не зашкодило діям на фронті й не призвело до його дезорганізації. Вояки-українці нових підрозділів мужньо поводилися у бою і при кожній необхідності виявляли зразки військової дисципліни та організованості на противагу анархії та безладдю в частинах російської армії. «Відколи наш полк опинився на фронті, не було, мабуть, такого дня, щоб до штабу полку не зголошувались делегації від різних полків, які, просили прийняти до Богданівського полку вояків-українців з других полків. — писав М. Галаган. — Просились до нас цілі сотні, курені й окремі відділи… Ми без особливого труда могли б у короткім часі розгорнути свій полк принаймні в дивізію, але цього не зробили» (с. 253).

Описуючи детально роботу III Всеукраїнського військового з’їзду, який розпочався 20 жовтня 1917 р. в Києві у приміщенні цирку на вул. Миколаївській (нині — вул. Городецького), М. Галаган розповідає про перебіг більшовицького повстання та протиборство з військами Київської військової округи. Він брав безпосередню участь як фактичний командувач «з’їздівського полку» у ліквідації повстання. Серед низки характеристик, які подає М. Галаган, згадуючи жовтневі події в Києві, привертають увагу описи настроїв українських вояків, їхнє ставлення до Української Центральної ради, процесів українізації в армії, більшовицького перевороту в Росії і т. ін. Зокрема, він досить скептично характеризував обговорення на III Всеукраїнському військовому з’їзді питання про виборність військових начальників в армії, яке виникло, як він зазначає, на хвилі захоплення «романтизмом української національної боротьби». «Ми мали аж забагато майстрів різних проектів реорганізації війська, — наголошував М. Галаган, — ми розводили „виразну" балаканину про виборність чи призначання військових начальників; але, на превеликий жаль, у нас дуже й дуже мало було здібних організаторів; мало було і просто досвідчених та практичних робітників, які могли б толково провадити хоч би таку справу, як розташовування й годування своїх частин» (с. 273).

Ці критичні оцінки М. Галаганом тодішньої ситуації ще раз засвідчують наявність фатальних прорахунків, які мали місце в діяльності українських соціалістів щодо розбудови збройних сил України. Більшість із них заперечувала необхідність створення регулярної армії та була переконана, що для соціалістичного суспільства, яке українські соціалісти сподівались побудувати разом з російською т. зв. революційною демократією, цілком достатньо міліції. В результаті не знайшло своєї підтримки прагнення мільйонів вояків-українців створити власну національну армію, було змарновано величезний потенціал народу і в час московсько-більшовицької навали, крім кількох тисяч вірних Центральній раді вояків, не було кому захищати проголошену нею Українську Народну Республіку.

На III Всеукраїнському військовому з’їзді М. Галаган був обраний до Всеукраїнської ради військових депутатів, від якої він був кооптований до Української Центральної ради і увійшов до складу Малої ради та комісії законодавчих внесень.

Одним з найбільш дражливих питань для російського суспільства після Лютневої революції була проблема міжнаціональних взаємин та перспектив державного устрою Росії в цьому контексті. Ані консервативні російські політики, ані т. зв. революційна демократія не бажали йти на будь-які поступки національностям, відстоюючи унітарність російської держави.