Микола Галаган: З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

Миколі Михайловичу Галагану довелося пережити всі головні події, пов’язані з національно-визвольним рухом в Україні протягом 1890-х — початку 1920-х рр. Він був учасником організації перших українських соціалістичних партій (РУП, УСД «Спілки» та УСДРП); перебуваючи у війську під час Першої світової війни, брав участь у революційних перетвореннях в армії; згодом працював у складі комісії першого українського парламенту — Української Центральної ради й очолював дипломатичні представництва УНР у Румунії та Угорщині; на еміграції обіймав чільні посади в українських громадських і політичних організаціях.

Фактично одразу після поразки українських національно-визвольних змагань початку XX ст. розпочався процес переоцінки подій та пошуків шляхів відновлення соборної і самостійної України. Він супроводжувався спробами проаналізувати позитивний та негативний досвід у державному будівництві, військовій, земельній, внутрішній та зовнішній політиці українських урядів. У цьому контексті значний інтерес становлять спогади безпосередніх учасників та свідків тієї доби.

Значна частина з них, як зокрема, спогади В. Винниченка «Відродження нації», П. Христюка «Замітки і матеріали до історії української революції», І. Мазепи «Україна в огні і бурі революції», М. Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма», значною мірою відображають партійно-політичні позиції авторів та, відповідно, містять в собі полемічні випади на адресу політичних опонентів. Так, у праці В. Винниченка знаходимо авторську оцінку багатьох суперечностей серед керівництва Центральної ради і Директорії. Критикуючи своїх політичних супротивників і перекладаючи на них всю відповідальність за поразку у національно-визвольних змаганнях, В. Винниченко упереджено аналізує як внутрішню, так і зовнішню політику УНР у 1919–1920 рр., вбачає прорахунки УНР у відході її керівництва на чолі з С. Петлюрою від т. зв. «соціалістичних принципів». М. Шаповал також висвітлює діяльність Центральної ради, Української Держави, Директорії УНР крізь призму ідеологічних позицій своєї партії і подібно до В. Винниченка намагається перекласти відповідальність за недоліки у національно-державному будівництві на соціал-демократичний уряд республіки, протиставляючи йому позицію партії українських есерів. Прикладів подібних оцінок безліч і вони яскраво демонструють партійно-політичне протистояння у середовищі української еміграції.

Отже, спогади стали одним з найбільш важливих джерел для аналізу об’єктивних і суб’єктивних труднощів у державному будівництві 1917–1920 рр. та розкриття гостроти міжпартійної боротьби. Вони переконливо показують суперечливість багатьох кроків у військовій, аграрній, соціальній та зовнішній політиці українських урядів, у діяльності державного апарату. Останній, як свідчить низка мемуарів, часто проявляв некомпетентність і відсутність професіоналізму серед керівників.

На початку 1920-х років із закликом писати спомини про національно-визвольні змагання до українських емігрантів звернувся Головний отаман С. Петлюра. На шпальтах часописів («Тризуб», «Нова Україна», «Український голос», «Українська трибуна», «Діло», «Літопис Червоної калини» та ін.), які видавались у Західній Україні та на еміграції, постійно публікувалися мемуари військових, культурних, громадсько-політичних діячів. З закликами залишити пам’ять про одну з найбільш яскравих і трагічних сторінок української історії зверталися провідні діячі визвольного руху. Зокрема, відомий український історик, директор бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові І. Кревецький не лише звертався з такими проханнями до українських вояків, письменників, урядовців, але й видав довідничок — своєрідну методику написання мемуарів. Львівські українські видавництва 20—30-х років окремими виданнями надрукували низку спогадів відомих учасників національно-визвольного руху та громадських і культурних діячів: генерала В. Петріва, Є. Чикаленка, С. Русової, С. Шухевича, М. Галагана та ін. Подібні мемуари видавалися також і в центрах українського життя в еміграції: Варшаві, Відні, Празі, Берліні.

У 1930 р. у Львові побачило світ чотиритомне видання споминів Миколи Галагана, надруковане видавничим кооперативом «Червона калина». Автор назвав їх «З моїх споминів», підкреслюючи, що це лише окремі «уривки», у яких він записав переживання «з різних періодів свого життя й громадсько-політичної чинності». М. Галаган зізнається, що не мав наміру їх публікувати і «мине невелику їх частину написав… на бажання осіб, що мали намір надрукувати їх у проектованих ними виданнях». З іронією він зазначає, що «представляє собою все-таки продукт певної історичної доби і певних життєвих умов», які тією чи іншою мірою відбилися у його споминах (с.46).