Микола Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

У гімназії М Галаган зустрівся і затоваришував з майбутнім поетом Григорієм Чупринкою, який до того ж був його земляком «Він був незвичайно сильним союзником, — писав М Галаган, — бо розпоряджав такою зброєю, якої ніхто інший з нас не мав: він на різні напади умів відповідати віршованими каламбурами чи сатиричними віршами». М. Галаган дуже цінував не тільки поетичний хист юнака, але і його рішучість, відважність, непоступливість супроти начальства й опір «казьонщині». Бунтівна вдача та виразні прояви національної свідомості Г. Чупринки сильно вилинули на М. Галагана і не дали «піти тим шляхом, на який… тягли «„вірноподданньіе“ педагоги» (с, 77). Г. Чупринка був сином заможного козака, і усвідомлення ним високої гідності козацького стану не просто імпонувало М. Галагану, а й викликало його щире захоплення і сприяло формуванню національного самоусвідомлення. «Помимо всяких хлоп’ячих „авантюр “ — згадував Микола Михайлович, — ми з Чупринкою не раз і не два говорили на ці теми і зі всіх тих даних і відомостей, яшми ми розпоряджували тоді, ми прийшли до висновку, ар ми не є „русскіе", а що ми є „малороси “ чи „козаки малоросійські“, котрих на шкоду собі і всім нам гетьман Хмельницький віддав під Москву». Отже, сам М Галаган констатував: «Чупринка, мабуть, зовсім несвідомо й сам того не знаючи, подав мені руку помочі в критичну хвилю» (с. 77).

Дружба з Г. Чупринкою спонукала М. Галагана шукати глибші і певніші ідеологічні підстави для обґрунтування своїх «козакофільських» настроїв. Він починає цікавитися історією України, час від часу купуючи книжки у книгарні «Кіевской Старины». Справжнім відкриттям для нього став «Козбар» Т. Шевченка. «Чогось подібного на „малороссійском язьікі“ не читав раніше та, здається, навіть і не підозрівав, що є такі книжки, писані „по-нашому“ , — пише М. Галаган. — Гірко, досадно й боляче було мені, що деякі слова були для мене незнайомі, але я всім розумом своїм знав, що знайшов я тепер те, що мені потрібно було» (с. 78).

А невдовзі Микола Галаган вступає до Колегії Павла Галагана, одного з кращих навчальних закладів тодішньої Росії, заснованого відомим українофілом, великим дідичем з Полтавщини Григорієм Галаганом. Дехто з сучасних дослідників вважає, що, власне, і сам Микола Михайлович належав до цього роду. Однак це не так. У своїх споминах автор відзначає, що йому неодноразово доводилося спростовувати думку про свою причетність до відомого в Російській імперії роду Галаганів, нащадків знаного компанійського полковника Гната Галагана, що прислужився царю Петрові І.

Микола Галаган з великим захопленням описує своє навчання в славнозвісній Колегії, де не одному десяткові вихованців були прищеплені високі поняття про гідність людської особи, честь та громадянський обов’язок. «Вся система науки й виховання основана була не на голому примусі чи казарменно-вояцькій дисципліні, а на впливові на юнака того оточення, в якому він живе, й на силі морального авторитету вихователів, — згадував М. Галаган через багато років. — Юнаки із цілком ріжних соціальних кіл настільки зближувались між собою, що різниця в походженні не давала себе відчувати, і між ними виникала справжня дружба й щире приятельство» (с. 82). В Колегії панували дух поваги до індивідуальності, почуття свободи, справедливості й рівності.

В час навчання в Колегії М. Галаган шукав спілкування з тими, хто не боявся виявляти себе українцями, намагався знайти те середовище, в якому паростки його національної свідомості мали б сприятливий ґрунт для зміцнення і подальшого розвитку. Він знайомиться з родиною Михайла Драгоманова і таким чином вперше потрапляє в інтелігентну українську родину. Саме це, як визнавав у спогадах Микола Галаган, і допомогло йому «засвоїти всі необхідні елементи правдивої української національної свідомості й уникнути настроїв буйної „козакоманіґ чи солоденько-рожевої „малоросійщини“». Сама атмосфера зустрічей й бесід, які відбувались у цій родині, спілкування з новими людьми заряджали його «душу й розум», спрямовували його діяльність і започаткували формування його як українського революціонера. На все своє життя М. Галаган зберіг глибоку шану до дружини М. П. Драгоманова — Людмили Михайлівни, яка у родині підтримувала культ пам’яті свого чоловіка і сама була «живим втіленням того культу» (с. 87).

Отже, ще на шкільній лаві М. Галаган залучився до революційної діяльності. Під час літніх вакацій 1900 р. він став одним із засновників українського гуртка, який складався всього з п’яти чоловік, не мав чіткого політичного спрямування та зв’язків з якоюсь революційною організацією. «Ідеологія нашого гуртка була дуже нескладна , — згадував М. Галаган, — українство і революційність, а нашим „теоретиком" був Тарас Шевченко» (с. 88). Свій революційний вишкіл він продовжив в українській громаді середньошкільників, до якої входили гуртки учнів київських чоловічих та жіночіх гімназій, Колегії П. Галагана, реальних училищ та Київської духовної семінарії. Серед громадян-середньошкільників у 1900–1902 рр. М. Галаган згадує, зокрема, прізвища відомих згодом українських громадсько-політичних діячів: Б. Матюшенка, В.Чехівського, В. Липинського, Н. Грінченко, М. Косача, С. Драгоманова, Л. Юркевича. Середньошкільну громаду очолювала рада, яка координувала свою роботу зі студентською громадою, а через неї — з Революційною українською партією (РУП). М. Галаган характеризує гурт середньошкільної молоді як національну культурно-освітню організацію, що перебувала під впливом РУП, тобто громада фактично стала «РУПівською партійною організацію серсдньошкільників» (с. 93).