Микола Галаган: З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

М. Галаган неодноразово наголошує, що не мав на меті робити оцінку або давати характеристику цілих періодів чи окремих моментів історії українського громадсько-політичного руху і національно-визвольної боротьби, а «тільки записав колишні свої враження й переживання, занотував деякі факти й епізоди — іноді навіть дрібні епізоди — із своєї минулої діяльності або описав явища і події», учасником чи свідком яких йому довелося бути (с. 46).

Автор розуміє, що його спомини, «як і взагалі всякі особисті спогади, неминуче мусять містити в собі чимало елементу суб’єктивізму» (с. 46). Він, отже, не претендує на об’єктивність, а тим паче на документальне висвітлення подій. «Одначе, коли має рацію думка про те, що дух певної історичної доби можна краще пізнати не стільки через студіювання грубих томів наукових творів, як на підставі ознайомлення із сучасними мемуарами та інтимною кореспонденцією, то можливо, що й мої спомини колись перечитає з інтересом чи і може й з користю для себе хтось із тих майбутніх дослідників, які працюватимуть над вивченням сучасної нам доби української історії, — наголошує М. Галаган. — У такому разі й моя праця не була б марною» (с. 46).

Доля Миколи Галагана певною мірою є типовою для більшості українських діячів, які стали активними учасниками національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Серед його товаришів і партійних однодумців було чимало вихідців із збіднілих козацьких старшинських родів, сімей священиків, дрібної шляхти. Характеризуючи соціальне підґрунтя свого роду, М Галаган зауважував, що «на місці втрачених традшщі „козацьких“ не встигли закріпитись інші, бо всього мине два покоління перебувало в стані „духовних"». Толе на ґрунті такої національно-класової невизначеності «могли розвиватись зародки різної громадсько-політичної і державно-національної думки». Правдивість цього твердження він намагається проілюструвати у своїх спогадах «поступованням дальших і ближчих» до нього людей, походження «без сумніву, українського, колись козачого, а тепер „безтрадиційного" і в значній мірі денаціоналізованого» (с. 63).

Микола Галаган народився 24 листопада 1882 р. в селі Требухів Остерського повіту Чернігівської губернії (нині — Броварського району Київської області) 1 1 1. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі — ЦДАВОУ). — Ф.4465, оп.1, спр.19. — Арк. Нзв. . Його батько — Михайло Галаган був православним священиком 2 2 2. Державний архів Слркби безпеки України (далі — ДА СБУ). — Ф.6. — Спр.69840-фп. — Т.2. — Арк.323. і походив із заможньої козацької родини, в якій ще зберігалася пам’ять про славне козацьке минуле. Його бабуся по батькові походила із старого козачого роду Бурих-Радкевичів, із якого вийшло колись чимало представників козацької старшини. Після скасування Катериною II української автономії та козацького устрою Бурі-Радке-вичі стали російськими дворянами. Але дуже швидко рід збіднів, так що, як зауважував М. Галаган, батько його бабусі, «хоч і жив на козачому родовому ґрунті з левадою, садом і ін., хоч і був „дворянином'', але був сільським священиком». Мати бабусі належала до роду козацького сотника з Оглава, як память про нього у родині зберігалися деякі фамільні речі. «Ще за моєї дитячої пам’яті в нашій родині слабеньким огником блимала згадка про „козачу славу“ предків та існували деякі пам’яткії козацької старовини, — згадував М. Галаган. — Але на моїх же очах згасав отой огник і зникали ті пам’ятки» (с. 63).

Мати М. Галагана належала до роду дрібних шляхтичів і, за визначенням автора спогадів, «була частиною тоді ще національно несвідомої української стихії». Тож фактично крім стихійно-побутових проявів української традиції, автор, здається, нічим не міг продемонструвати усвідомлення свого національного «я».

Та все ж саме його дитячі «козакофільські» настрої стали першим проблиском національної свідомості. Саме з цими ледь означеними симпатіями він у 1890 р. переступив поріг 3-ї київської гімназії. Тут учителі, за його словами, переслідували одну мету: «взяти ум і волю дитини в певні шори і направити думання й бажання її певним шляхом, а саме — зробити з неї слухняного „вірноподданого “» (с. 71). Будь-які прояви української ідентичності, навіть стихійної, викликали відверті знущання та висміювання вчителів-українофобів за «мужицьку» мову, а іноді і «мужицьке» походження, тому нікому з учнів не хотілося опинитися у подібному становищі.