Микола Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

«Спілчани» висунули пропозицію відновити діяльність УСД «Спілки» на старих засадах, однак М. Галаган висловився за співпрацю і злиття з УСДРП. Зрештою, він остаточно розірвав зв’язки із колишніми партійними однодумцями і приєднався до УСДРП.

Одразу після конференції УСДРП у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський національний конгрес, на якому М. Галаган був присутнім як гість. Ця подія, на його думку, стала «поворотним пунктом українського національного руху… і тим моментом в українському русі, коли цей дотепер стихійно-елементарний рух почав набирати організованої форми й став виявляти найважливіші прикмети дійсного національного руху: свідомість свого „я“, розуміння мети своєї чинності й волю до досягнення поставленої мети» (с. 208).

Повернувшись до війська, М Галаган опинився під пильною увагою полкового командування, яке вкрай негативно оцінило його громадсько-політичну активність і бажання реформувати полк за національним принципом Він був звільнений з посади полкового ад’ютанта і переведений на лінію фронту у розпорядження 18-го Заамурського прикордонного полку. Коментуючи цей епізод, він писав, що його «вигнали за «дезорганізацію », точніше, «не за дезорганізацію, а за організацію українців» (с. 223).

Отже, М. Галаган став свідком і учасником українського національного руху в частинах російської армії. Його суть полягала насамперед в організації окремих підрозділів, які заявляли про свою підтримку Центральної ради. Перший український полк імені Б. Хмельницького, як відомо, був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українізованих частин, які об’єднували близько 3 млн. військовиків-українців. Ініціатором українського військового руху став колишній однопартієць по РУП М. Галагана М. Міхновський, який активно обстоював ідею створення української армії. Однак значна частина діячів Центральної ради, зокрема лідер УСДРП В. Винниченко, протидіяли створенню власної української армії, за що, зрештою, Україна невдовзі заплатила втратою державності.

На фронті М. Галаган знову з гіркотою відчув трагізм і повну абсурдність перебування українців у складі російської армії. Їм доводилося воювати проти українців-галичан, які по інший бік лінії фронту боронили свою землю у лавах Українських Січових Стрільців. «Значно пізніше, вже будучи на еміграції, в рр. 1922—23, я довідався, що саме в той час, коли я сидів в окопах по один бік річки, на другому боці її, в лісі, були Українські Січові Стрільці, — писав він згодом у своїх споминах. — Це вони, очевидно, співали тоді своїх стрілецьких пісень, яких я не міг пізнати по окремих уривках мелодії, що долітали до нас. Так, брат — проти брата» (с. 230).

Дізнавшись про те, що М. Галаган «постраждав за українство», козаки і старшини 18-го Заамурського полку звернулись до нього з проханням створити українську організацію в їхній частині. На установчих зборах полкової української організації стало відомо про телеграму Українського генерального військового комітету щодо скликання II Всеукраїнського військового з’їзду. М. Галаган був обраний одним з двох делегатів на це представницьке зібрання.

На з’їзд, який відбувся в приміщенні Київського міського театру, зібралось понад 2000 делегатів. Піднесений настрій зібрання, як зазначає М. Галаган, був публічно заманіфестований ще перед початком засідань з’їзду, коли делегати з’їзду разом з Богданівським полком присягали на Софійській площі за всяку ціну здобути автономію України. Ще більше емоцій викликав І Універсал Центральної ради, який був виголошений В. Винниченком на з’їзді. Його прийняття спиралось на підтримку Центральної ради мільйонами селян і солдатів-українців. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу на широкі верстви українського населення. Рада активно вимагала від Тимчасового уряду негайного запровадження якнайширшої автономії для України. І Універсал фактично проголошував її самочинне втілення в життя: «Однині самі будето творити своє життя» 11 11 11. Українська Центральна рада: Документи і матеріали: у 2-х тт. — Т.1. — К, 1996. — С.104 . «Підвищений настрій делегатів досяг свого апогею, — згадував М. Галаган. — …На кінці 2 1/2 тисячі делегатів і присутньої публіки співало Шевченків „Заповіт". Співали в якомусь молитвенному екстазі. Багато стало на коліна, дехто утирав сльози. Другий військовий з’їзд зробив на мене глибоке, незабутнє враження» (с. 235).