Микола Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

382. «Селянський шлях» — тижневик українського соціалістичного об’єднання «Сель-Союз». Видавався у Холмі у 1927–1928 рр. П. Васильчуком, редактор — В. Гуль.

383. Крушельницький Антін (1878–1937) — відомий український громадський і культурний діяч, письменник і педагог. Народився у м. Ланцут (нині — Польща). Освіту здобув у Львівському університеті. Брав активну участь у заснуванні «Просвіти» та спортивно-молодіжних філій «Січей» і «Соколів», ініціатор створення педагогічного товариства «Українська громада». Один з провідників Української радикальної партії у Галичині. У 1918–1919 рр. входив до складу Української Національної ради ЗУНР-ЗОУНР. З квітня 1919 р. очолював Міністерство освіти УНР в уряді Б. Мартоса. З жовтня 1919 р. по 1924 р. жив у Відні, у 1924 р. повернувся в Галичину. У 1929–1933 рр. — редактор журналів радянофільського напряму «Нові шляхи» і «Критика». У 1934 р. переїхав до Харкова. Через півроку разом із синами був засуджений у справі ОУН, його сини Тарас та Іван були страчені, а сам А. Крушельницький був засланий на Соловки, де у 1937 р. — розстріляний.

384. Українська господарська академія в Подєбрадах (УГАП) — український вищий навчальний заклад політехнічного профілю, який діяв у 1922–1935 рр. у м Подєбради (ЧСР). Ініціатором створення виступив Український громадський комітет у Чехо-Словаччині. Академія мала три факультети: агрономічно-лісовий у складі 2-х відділів (агрономічний та лісовий); економічно-кооперативний у складі 3-х відділів (економічний, кооперативний та статистичний); інженерний у складі гідротехнічного і хімічно-технологічного відділів. Академія фінансувалася коштом чехо-словацького уряду. В УГАП викладали відомі українські вчені: А. Бич, С. Бородаєвський, О. Ейхельман, Б. Мартос, І. Мазепа, О. Мицюк, Ф. Щербина, В. Старосольський, С. Тимошенко та багато інших.

385. Фактично філії Української громади у Чехо-Словаччині у Празі, Ліберті, Мімоні, Лібштаті, Лазні Бєлограді, Бровмові, Мості були створені на основі філій Українського Всепрофесійного робітничого союзу та товариства «Єдність». Діяльність громади охоплювала значно ширший спектр діяльності, ніж захист професійних інтересів українських емігрантів, що подекуди викликало конфліктні ситуації з колишніми провідниками «Єдності» та профсоюзу, які нарікали на недостатнє забезпечення професійних інтересів емігрантів.

386. Омельченко Тиміш (1892–1955) — український громадсько-політичний і військовий діяч, журналіст, полковник Армії УНР. Один із засновників дивізії Синьожупанників. В еміграції — один із організаторів українських громадських установ у Німеччині. У 1937–1945 рр. — голова Українського національного об’єднання у Німеччині. З 1950 р. жив у Канаді.

387. Січинський Володимир Юхимович (псевд. Євтимович, 1894–1962) — український громадський і культурний діяч, мистецтвознавець, архітектор, графік і бібліограф. Освіту здобув у Петербурзькому інституті цивільних інженерів та Празькому університеті. У 1918 р. — один з фундаторів Архітектурного інституту в Києві. У 1923–1933 рр. — викладав в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1942 р. — професор УВУ у Празі та Мюнхені. В 1949 р переїхав до США. Автор наукових праць з історії українського мистецтва, архітектури та графіки, а також архітектурних проектів церков. Упорядкував збірку «Чужинці про Україну», яка вперше побачила світ у 1938 р. в Празі.

388. Доманицький Віктор Миколайович (1893–1962) — український громадський і культурний діяч, соціолог, вчений-агроном. Родом з Київщини, брат відомого українського громадського діяча, історика і літературознавця Василя Доманицького. З 1922 р. жив у Чехо-Словаччині, у повоєнний час — у США. Професор Української господарської академії у Подєбрадах і Українського вільного університету у Празі. Автор наукових праць з aqx>HOMU та кооперації.

389. Бандера Степан Андрійович (1909–1959) — визначний український діяч і теоретик національно-визвольного руху 1930—1950-х рр. Народився на Станіславщині. З 1928 р. — член Української військової організації, з 1929 р. — ОУН, з 1933 р. заст. крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях. Засуджений до смертної кари на Варшавському та Львівському процесах ОУН, яка була замінена довічним ув’язненням. У 1939 р. очолив опозиційну течію у Проводі ОУН, прихильники якої виступали за радикальні методи боротьби. У квітні 1941 р. був обраний головою революційного проводу ОУН. Ініціатор проголошення відновлення української державності 30.06.1941 р. Протягом 6.07.1941—09.1944 р. — перебував в ув’язненні у німецькому концтаборі Заксенхаузен. Після звільнення деякий час продовжував очолювати Провід ОУН. У 1952 р. через тактичні розходження залишив пост голови ОУН, очолював закордонні частини ОУН. Убитий агентом КДБ.