Микола Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

344. К. Мацієвич, який мав надзвичайно сильні позиції у дипломатичному корпусі УНР за кордоном як один з найближчих соратників С. Петлюри, вважав, що польсько-український договір є фактом, з яким треба рахуватися і що головним його наслідком є визнання Польщею незалежності України. Він наголошував, що уряд УНР мусить використовувати українсько-польську угоду при формуванні нової комбінації політичних сил у Європі і скористатися альянсом Англії, Німеччини, Італії. О. Шульгін критикував Варшавський договір за відсутність державницької позиції і невизначеність прав українського народу на зайнятих поляками територіях, одночасно він висловився за необхідність посилення діяльності дипломатичної служби України і необхідність працювати одночасно у кількох напрямках.

345. Михайлів Леонід Дмитрович (1884—?) — український політичний і державний діяч, член УСДРП. Міністр праці в уряді В. Голубовича (1918), виконував обов’язки міністра праці УНР доби Директорії в уряді В. Чехівського (26.12.1918—11.02.1919). Радник української дипломатичної місії в Польщі (1919–1920) і голова місії (1921–1922). У 1939 р. репресований органами радянської влади, подальша доля невідома.

346. Сальський Володимир Петрович (1885–1940) — український військовий діяч, полковник російської армії. Генерал-хорунжий Армії УНР. Родом з Острога. Учасник Першої світової війни; в 1917 р. брав участь в українізації частин російської армії в Прибалтиці. З 1918 р. в українському війську — спочатку на службі в гетьмана П. Скоропадського, згодом — в Армії УНР: начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії і військового коменданта Києва, командир Запорізького групи військ Дієвої армії. З листопада 1919 р. — міністр військових справ в уряді І. Мазепи, згодом — в уряді В. Прокоповича. Від 1924 р. — у Варшаві. До 1940 р. залишався міністром уряду УНР в екзилі. Помер у Варшаві. Був одним з найбільш послідовних прихильників С. Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником А. Лівицького.

347. Ейхельман Отто Оттович (1854–1943) — український громадcько-полiтичний і державний діяч, вчений-правознавець, фахівець з питань державного і міжнародного права, професор Київського університету. У 1918 р. працював в міністерствах торгівлі і промисловості та закордонних справ, брав участь у підготовці торгово-економічних угод з Німеччиною та Австро-Угорщиною, входив до складу делегації Української Держави на переговорах з РСФРР. За Директорії — член конституційної комісії, автор проекту Конституції УНР. У 1920 р. — тов. міністра закордонних справ в уряді В. Прокоповича. В еміграції — професор і декан Українського вільного університету та інших українських вузів у Чехо-Словаччині.

348. Прокопович Вячеслав Костянтинович (1881–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, педагог, публіцист та історик. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринського пов. на Київщині. Викладач історії у київських гімназіях, редактор педагогічного журналу «Світло», один із співробітників газети «Рада». Член УРДП (з червня 1917 р. — УПСФ, входив до ЦК партії) і один з провідних діячів ТУП. Належав до числа засновників Центральної ради. У січні—квітні 1918 р. — міністр народної освіти УНР. Після гетьманського перевороту повернувся до педагогічної діяльності. У травні—жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії Української мирної делегації на переговорах з РСФРР. У 1920 р. — міністр освіти та голова Ради Міністрів УНР. В еміграції один з близьких соратників С. Петлюри, займав ключові посади в уряді УНР в екзилі.

349. Ніковський Андрій Васильович (псевд. А. Яринович, А. Ганаскозич, А. Василько, 1885–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, журналіст. Редактор газет «Рада» (1910–1914) та «Нова Рада» (1917–1919), журналів «Літературно-науковий вісник» (1914–1915) та «Основа» (1915). Член Товариства українських поступовців (ТУП) та Української радикально-демократичної партії (УРДП, з 1917 р. — Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ)). Член Української Центральної ради (тов. голови) та Малої ради. 21.06.—18.09.1918 р. очолював опозиційний до гетьманської влади Український національно-державний союз, надалі — член його президії. Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. — співробітник Української Академії наук (УАН). З 26.05.1920 р. — міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Очолював комісію з розроблення конституції УНР (1920–1923). У 1924 р. повернувся до радянської України, керував правописно-термінологічною комісією Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). У 1930 р. засуджений за «Справою СВУ» до 10 років ув’язнення, які відбув на Соловках. Після звільнення помер у блокадному Ленінграді.